Сергій Оксеник - Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

З одного боку, це було прикро й несправедливо. Повернувшись додому, він чекав зовсім на іншу зустріч. Але з другого боку, він відчув навіть гордість. Адже ця ненависть ніби робила його рівним з Інженером…

— Тягни! — долинуло з-під землі.

Лисий ухопився за мотузку, й, намагаючись брати так, щоб вона не потрапляла на розтерті рани на долонях, потягнув кошик угору. З останніх сил він перекинув його й побачив серед жовтого піску рвані пластини глею. Він не йняв віри власним очам. Нахилився й почав розминати руками. Це був глей!

Тільки варто поводитися так, ніби нічого не сталося. Не виказати своєї радості. Бо ця радість може виявитися оманливою. Можливо, це ще нічого не означає. Якщо зараз усі почнуть радіти, то їх вистачить ненадовго. Треба дати людям відпочити, але роботу не припиняти.

Над колодами зрубу з'явилися великі волохаті вуха. Обличчя Вуханя було й так уже зовсім сірим від хвороби, а зараз, заляпане піском, воно здавалося ще землистішим. Важко перевалившись через колоди, Вухань упав на землю й так залишився лежати, віддихуючись.

Борода вже взявся за мотузку, щоб собі лізти в криницю, коли Лисий зупинив його:

— Зачекай, дай я сам трохи повибираю.

Той несподівано легко погодився. Якщо й велетенський Борода вже втомився…

Переставляючи ноги з колоди на колоду й перебираючи руками мотузку, Лисий спустився в криницю.

Темінь там була непроглядна. Він дочекався, поки очі призвичаяться, й узявся за лопату з коротким держаком. Про те, що треба вкоротити держака, старий Інженер нічого не написав. Це вже Лисий сам здогадався, що так буде легше працювати на глибині.

— Доліз? — гукнув згори Борода.

— Доліз! — відгукнувся хлопець.

Він поглянув угору й завмер. Він точно пам'ятав, що до вечора ще далеко. Спуск зайняв не більше п'яти хвилин. Ніяк не могло пройти більше. Та хай навіть десять хвилин. Але ж…

Просто над його головою в небі сіяла зірка. Він помахав рукою перед обличчям — може, то комар чи світлячок. Ні. То була справжня зірка на справжньому небі. От тільки світила вона не вночі, а серед білого дня.

— Погляньте! — крикнув він. — У небі світить зірка.

Нагорі пролунав сміх.

— Помахаєш там лопатою, ще й не таке побачиш, — крізь регіт кинув Борода.

Отже, ніхто, крім нього, її не бачить. Отже, це його зірка. Він завжди знав, що вона існує. Скільки разів, вдивляючись у зоряне небо, Лисий намагався зрозуміти, котра з тих зірок — його. Але вони всі йому подобалися. І великі яскраві, і маленькі, ледь помітні, і ті, що сяяли самі по собі, і ті, що збиралися в сузір'я… І от тепер він її побачив і одразу впізнав. Вона була прекрасна. Ледь помітна на блідому небі. Але вона ще розгориться. Неодмінно розгориться!

Лисий почав навантажувати землю. Перший кошик він заповнив досить швидко. Поки його піднімали нагору й потім спускали знову донизу, Лисий підкопував кути під нижніми колодами, вигрібаючи землю на середину. Так само завантажив він другий і третій кошики. Потім стало важче. Руки страшенно втомлювалися. Просто боліли м'язи й не вистачало повітря для дихання. Короткий держак лопати все частіше бився об колоди зрубу, земля з лопати розсипалася, в долонях саднило…

Тепер у проміжках між повним і порожнім кошиком він просто стояв, спершись спиною об гладеньку деревину, й намагався розслабити всі м'язи, щоб вони встигли відпочити. У ці хвилини кошик закривав отвір криниці, й зірку не було видно. Коли ж кошик стояв під ногами, глянути вгору було ніколи.

Якоїсь миті йому вже не стало сил просто підняти лопату з землею: він її встромив у пісок, а підняти не зміг. Тоді сам з собою схитрував, трохи витягнув лопату й спробував підняти меншу кількість землі. Раптом лопата вирвалася з пастки, мов стріла з лука, рвонула вгору, земля злетіла з неї й хлюпнула на стінку, так і лишившись приклеєною на деревині. А під лопатою при цьому дуже чвакнуло.

В ямці, що утворилася, стояла маленька калюжа. Вода перестала хлюпатися в ній, і просто під ногами Лисий побачив свою зірку. Вона тепер була і зверху, і знизу. Вона ніби пустила струмінь чистого повітря, додала пружності м'язам. Лисий з новим запалом взявся до роботи.

А вода прибувала з кожною новою хвилиною. Йому тепер доводилося виймати глей із-під води. Це було ще важче, але він працював і працював, не відчуваючи болю в руках і спині. Тільки холод — крижаний, судомний, мокрий холод в ногах.

Коли він востаннє вирішив висмикнути кілки з-під зрубу, з'ясувалося, що зробити це неможливо. Земля під ними була мокрою і м'якою — кілки глибоко ввійшли в неї. Він стояв по коліна в воді, зверху — з кошика, що піднімався з криниці, — на нього дощем лилася рідка глина. Вода прибувала просто на очах. Треба було вибиратися, але він не міг навіть поворухнутися. Ноги не слухалися. Від холоду вони так заніміли, що годі мріяти навіть просто ступити крок, а не те що дертися по слизьких колодах.