Люк Бессон - Артур і помста жахливого У

— Батько правду каже: ця залізниця тобі зовсім забила памороки. Попереджаю — додому ми її не візьмемо! Навіть не проси! — рішуче промовила мати.

— А я й не збирався її брати з собою! Наша квартира замала для неї. І тут від залізниці більше користі! — відповів Артур. Мати розгубилася.

— Як це… більше користі?

Ось тобі й маєш, добазікався! Треба терміново щось вигадати, доки мати не зрозуміла, що він мав на увазі…

— Більше користі, бо… бо дідусь бавитиметься! Він обожнює електричні залізниці, адже коли був маленьким, таких іграшок іще не продавали… Так він тепер…

Очевидно, синові аргументи матір не переконали. Вона дивиться на потяг, що зупинився біля її ніг, і враз помічає трьох очманілих мурашок, що намагаються залізти у вікно вагону першого класу. Коли потяг загальмував, вони випали з вікна.

Мати звела брови докупи. Мурахи, що будують мости, — це ще півбіди, але мурахи, що подорожують у першому класі! Тут є над чим поміркувати. Мати одягає на носа окуляри і нахиляється до потягу. Мурахи у вагоні запанікували. Одні поховалися під сидіння, інші розпласталися на стінах. Якщо їх помітять — ото буде й справді катастрофа!

Величезні лінзи, як очі динозавра, поволі посувалися мимо вікон, намагаючись зазирнути в середину вагона. Занімілі мурахи аж вросли в підлогу і стіни. Лінзи, поблискуючи, зупиняються, а потім і зникають. У вагоні зашелестіло полегшене зітхання.

Мати суворо зиркнула на Артура. Невже бомба таки вибухне?

— Артуре! В цьому потязі мурахи! — упевнено заявила вона.

— Ну… сама подумай, що ліпше: коли в помешканні бігає потяг з мурахами чи мурахи без потягу? — розважливо відповів син.

Мати не має що сказати. Логіки синові не бракує. Питання поставлене доречно.

— Е-е… так, звісно, — погоджується вона, почуваючись ні в сих ні в тих. І що ти йому заперечиш!

— Тоді будь уважнішою і, прошу, дивися частіше під ноги, — завершує Артур, відразу ж запускаючи потяга.

Як пущене з гармати ядро, потяг рушає з місця і мчить швидше за французький експрес найновішої конструкції. Мати підстрибує, мурахи знову падають на підлогу, але вагони щасливо шугнули під двері. Мати позирає то в коридор, куди тільки-но прошумів потяг, то на сина, що мило усміхається. Вона теж скривила губи, зрозумівши, що її обвели круг пальця. Але сама вона хитрувати не вміє, тому вирішує змінити тему розмови.

— Артуре! Пора в душ!

З вікон потяга, що біжить краєм сходового майданчика, видно панораму вітальні. Мурахи товпляться біля вікон, штовхаються, підстрибують: усім хочеться помилуватися інтер'єром. Вони і посвистували б від задоволення, якби хтось потрудився їх цього навчити…

У вітальні — тиша. Батько нарешті вийшов. Лиш на канапі лежить зім'ятий компрес.

Франсуа-Арман прямує в сад. Компрес мало допоміг — пухлина не стухла, і його обличчя й зараз схоже на подушку. Якби він навіть запхав голову у вулика, то вигляд мав би ліпший. Всім відомо — бджолина отрута лікувальна.

Нервово міряючи кроками сад, батько жадає натрапити на вулик — бджолине гніздовисько, їхнє помешкання. Та шукає не для того, щоб запхати в нього голову. Минув той час, коли він намагався всього-навсього захистити дім, оточивши його пастками із повидлом. Настала пора рішучих дій. Доволі винищувати бджіл поодинці! І хоча завдяки Артурові він поки що не вбив жодної бджоли, він так само палає ненавистю до цих працьовитих комах. І хоче знищити їх усіх гамузом. Влаштувати бджолоцид. Кинути атомну бомбу в бджолине царство. Злість заполонила його цілковито. Він прагне одного: знайти бджолиний рій і знищити його. І не просто знищити, а ще й помордувати, як зараз мордується він сам. Лише тоді, як бджолиний рій загине до ноги, помста його завершиться. Ці мерзенні комахи принизили його — і він має покарати їх.

Франсуа вислідив бджолу, і тепер стрибками пересувається садом, щоб не загубити з поля зору свою майбутню жертву. Комаха, навантажена нектаром і пилком, напевно, незабаром полетить додому, у вулик. А він — за нею вслід.

Намагаючись, щоб його не помітили, батько втягує голову в плечі. Та маскування даремне, бо його жовта сорочка така яскрава, що навіть птахи примружують очі, позирнувши в його бік. Слон, підгинаючи хобота, також вважає, що його ніхто не бачить. А навантажена здобиччю бджола, не помітивши стеження, летить до лісу. За нею, мало не наступаючи на п'яти, непомітний, як городнє опудало, підкрадається «мисливець».