Стівен Кінг - Безсоння

— Не сумнівайтеся.

— Мене щиро турбує ваш сусід. Коли вимовляють слово «розсудливість», я ніколи не асоціюю його з професором.

Ральф від душі розсміявся:

— Я не скажу йому анічогісінько — слово честі, — але цікаво, що ви згадали саме про нього. Колись давно Білл учився в одному класі з місіс Лочер.

— Не можу собі навіть уявити, що професор колись бігав підтюпцем, — сказав Лейдекер. — А ви?

— Приблизно, — відповів Ральф, але уявний образ вийшов доволі своєрідним: Білл Мак-Ґоверн, у якому одночасно було щось і від маленького лорда Фонтлероя, і від Тома Сойєра, у бриджах, білих гольфиках… І панамі.

— Ми не впевнені в тому, що саме сталося з місіс Лочер, — сказав Лейдекер. — Ми знаємо тільки, що близько третьої ночі служба 911 отримала анонімний дзвінок — чоловік стверджував, що бачив двох незнайомців — одного з ножицями, — які виходили з будинку місіс Лочер.

— Її вбили? — вигукнув Ральф, одночасно усвідомлюючи дві речі: він поводиться більш правдоподібно, ніж очікував, і тільки що перейшов міст. Ральф не спалив його за собою — принаймні, поки що, — але він не зможе повернутися назад без цілої лавини пояснень.

Лейдекер знизав плечима:

— Якщо й так, то зробили це не ножицями і взагалі без застосування колюче-ріжучої зброї. На тілі немає ніяких слідів.

Хоч це давало якесь полегшення.

— З іншого боку, те, що сталося, могло налякати до смерті — особливо літню і хвору людину, — сказав Лейдекер. — Принаймні пояснити буде легше, якщо ви дозволите розповісти те, що відомо мені самому. Це не займе багато часу, повірте.

— Звичайно, слухаю.

— Хочете довідатися щось цікаве? Першою людиною, про яку подумав я, прочитавши запис дзвінка, були ви.

— Через безсоння, правильно? — запитав Ральф. Голос його звучав твердо і впевнено.

— І безсоння, і той факт, що він стверджував, начебто бачив цих двох з вікна своєї вітальні. Вікна вашої вітальні виходять на Гарріс-авеню, чи не так?

— Так.

— Отож. Я навіть хотів прослухати запис плівки, але потім згадав, що сьогодні ви прийдете сюди… До того ж сон знову повернувся до вас. Адже так?

Не вагаючись ні секунди й не роздумуючи, Ральф підпалив міст, який щойно проминув.

— Ну, я вже не сплю так, як у шістнадцять, не буду обманювати, але якщо це я зателефонував учора в поліцію, то, мабуть, зробив це уві сні.

— Приблизно так міркував і я. Крім того, якби ви помітили щось незвичайне на вулиці, чи стали б ви дзвонити анонімно?

— Ясна річ, — підтакнув Ральф, а сам подумав: «Але, припустімо, сталося не просто щось незвичайне, Джоне? Припустімо, все здавалося абсолютно неймовірним?»

— Згоден, — кивнув Лейдекер. — Звичайно, з вашого вікна Гарріс-авеню як на долоні, однак те саме видно й із трьох дюжин інших будинків… До того ж, якщо той приятель стверджував, начебто він у будинку, зовсім не обов’язково, що так було насправді.

— Звичайно. Поряд із «Червоним яблуком» телефонна будка, звідки можна подзвонити, і ще одна біля винної крамнички. Ще двійко біля Строуфорд-парку, якщо вони, звісно, справні.

— У парку чотири телефони-автомати, і всі вони працюють. Ми перевірили.

— Але навіщо було брехати про те, де він?

— Найбільш імовірна причина полягає в тому, що анонім, можливо, брехав і про все інше. Принаймні Донна Геґен сказала, що голос звучав молодо й упевнено. — Сказавши це, Лейдекер поморщився й ляснув себе по лобі. — Ральфе, я зовсім не це хотів сказати. Вибачте.

— Та нічого, все нормально — ідея, що мій голос звучить, як у старого шкарбуна на пенсії, не є для мене новою. Я справді стара перечниця. Продовжуйте.

— Чергував Кріс Нелл — пам’ятаєте, разом з ним ми заарештували Еда Діпно?

— Я пам’ятаю його ім’я.

— Отож. Стів Атгербек чергував тієї ночі. Він хороший хлопець.

«Чоловік у в’язаній шапочці», — подумав Ральф.

— Леді була мертва, але жодних слідів насильства. Нічого не пропало, однак у таких стареньких леді, як Мей Лочер, зазвичай немає ніяких особливих цінностей — ні відеоапаратури, ні стереосистем, нічого такого. Правда, у неї зберігалося кілька ювелірних виробів. Не можна сказати, що у світі немає дорожчих або кращих коштовностей, але…

— Чому злодії не забрали їх?

— Саме так. Але більш цікаво те, що вхідні двері — той, хто телефонував у поліцію, стверджував, що бачив, як ті двоє вийшли з будинку, — були зачинені зсередини. Не просто на замок, а ще на засув і на ланцюжок. Як і двері чорного ходу. Тож якщо той, хто дзвонив, був у себе, а Мей Лочер була вже мертва, коли пішла ця парочка, хто ж тоді зачинив двері?