Стівен Кінг - Безсоння

Одначе Дорренса не було на майданчику для пікніків; там сидів лише Дон Візі, який прагнув пояснити Ральфові, чому Білл Клінтон так зле виконує свою роботу президента і чому для Сполучених Штатів Америки було б краще, якби американці вибрали замість Клінтона цього фінансового генія Росса Перо. Ральф (який голосував за Клінтона і вважав, що той чудово працює) послухав із ввічливості, потім сказав, що в нього візит до перукаря. Це було єдине, що він зміг придумати як відмовку.

— І ще ось що! — кричав йому вслід Дон. — Його пихата дружина! Вона ж лесбіянка! Я знав це. І знаєш звідки? Я завжди дивився на її туфлі. У них туфлі — щось на кшталт таємного коду! Вони носять туфлі з квадратним носаком і…

— Бувай, Доне! — крикнув Ральф і поквапився. Він пройшов близько півкілометра, перш ніж запала тиша.

Ральф був саме навпроти будинку Мей Лочер, коли це сталося. Він завмер на місці, дивлячись на Гарріс-авеню великими і круглими від подиву й недовіри очима. Права рука стиснула горло, а рот широко відкрився. Він був схожий на людину, з якою стався серцевий напад, але, незважаючи на те що із серцем у нього все було гаразд — принаймні, поки що, — він почував себе так, начебто з ним справді стався якийсь приступ. Нічого з того, що він бачив цієї осені, не підготувало його до цього. Ральф не думав, що до цього взагалі можна підготуватися.

Другий світ — таємничий світ аур — знову став видимий, і цього разу його було настільки багато, що Ральф навіть і уявити собі не міг… Настільки багато, що, подумав він, чи не вмирають люди від перенасичення сприйняття. Гарріс-авеню перетворилася на феєрично палахкотливу країну див зі сферами, конусами й півмісяцями всіх кольорів веселки, які перехрещувалися одне з одним. Дерева, яким залишалося ще близько тижня до цілковитої трансформації, палали немов смолоскипи в очах і голові Ральфа. Небо неможливо було описати; воно оглушливо дзвеніло синявою. Телефонна лінія у західній частині Деррі все ще була наземною, і Ральф зачаровано дивився на дроти, навряд чи завважуючи, що він затамував подих і йому необхідно негайно зробити вдих, щоб не знепритомніти. Тріпотливі жовті спіралі хвилями котилися по чорних дротах, нагадавши Ральфові жердини при вході в перукарню у ті часи, коли він був ще дитиною. Майже щомиті це джмелеподібне обертання переривалося гострим вертикальним червоним імпульсом або зеленим спалахом, який, здавалося, миттєво розтікався в обидва боки, затьмарюючи жовті кола, перш ніж розсіятися.

«Ти дивишся на людські розмови, — подумав він. — Тобі це відомо, Ральфе? Тітонька Седі з Далласа розмовляє зі своїм улюбленим племінником з Деррі; фермер з Гейвена вичитує дилера, у якого він купив трактор; священик намагається допомогти парафіянинові, що потрапив у біду. Усе це голоси, і здається, що яскраві імпульси й спалахи виходять від людей, охоплених сильними емоціями — любов’ю або ненавистю, радістю або ревнощами».

Ральфові здавалося, що все, що він бачить і відчуває, — це ще далеко не все; що насправді на нього чекає цілий світ, схований за звичайним сприйняттям. Доволі багатогранний і блискучий, щоб перетворити бачене зараз на жалюгідний блідий знімок, тьмяну подобу спостережуваного. І якщо існує ще щось, — як же йому винести все й не збожеволіти? Навіть якщо він заплющить очі, це не допоможе: звідкись йому було відомо, що його «бачення» речей бере початок у ставленні до зору як до основного фактора сприйняття. Але було, крім усього іншого, щось більше, ніж просто «бачення». Щоб довести це самому собі, Ральф заплющив очі… І однаково продовжував бачити Гарріс-авеню. Начебто його повіки стали прозорими. Єдиною відмінністю було те, що всі кольори змінилися, створюючи світ, що нагадує негатив кольорової фотографії. Дерева, уже не жовті чи жовтогарячі, стали яскравими, неприродно зеленими. Гарріс-авеню, наново залита асфальтом у червні, перетворилася на чудову білу дорогу, а небо здавалося дивним червоним озером. Ральф розплющив очі, майже впевнений, що аури зникнуть, але цього не сталося, світ і далі кричав і обертався у кольорі, русі й глибоких резонуючих звуках.

«Коли ж я почав бачити їх? — згадував Ральф, відновляючи свій шлях до будинку. — Коли ж почали з’являтися лисі лікарі-карлики?»

Однак не видно було ніяких лікарів — ні лисих, ні жодних інших, не з’являлися ангели, не зринали й дияволи. Тільки…

— Дивися під ноги, Робертсе! Невже не бачиш, куди йдеш?

Слова, різкі й трохи тривожні, здавалося, володіли фізичною тканиною, — однаково що провести рукою по дубових панелях, якими обшиті стіни стародавнього абатства. Зупинившись, Ральф побачив місіс Перрін. Вона відступила з тротуару на проїзну частину, щоб він не збив її з ніг, і тепер стояла по щиколотку в опалому листі з важкою сумкою в руці, грізно дивлячись на Ральфа з-під густих брів. Аура, що оточувала її, була твердого, не-жартувати-зі-мною сірого кольору форми випускника Вест-Пойнта.