Стівен Кінг - Безсоння

Чи вийшли лікар № 1 і лікар № 2 із дверей? Що довше Ральф міркував про це, то більше сумнівався.

«Тоді що ж сталося, Ральфе? Може, вони з’явилися з тієї невидимої захисної плівки? Або — як щодо такого? — можливо, вони пройшли крізь двері, як примари у фільмах про космічних прибульців!»

Божевілля — але, швидше за все, саме так воно й було.

«Що? Вони пройшли крізь ці чортові двері? О, Ральфе, тобі необхідна допомога. Тобі слід поговорити з ким-небудь про те, що відбувається з тобою».

Так. В одному він був упевнений: йому просто необхідно поговорити з ким-небудь до того, як це приведе його розум до божевілля. Але з ким? Найкраще було б із Керолайн, однак вона мертва. Лейдекер? Але ж Ральф уже збрехав йому про дзвінок у поліцію. Чому? Тому що правда звучала б як марення божевільного. Начебто він заразився параноєю Еда Діпно — так люди підхоплюють застуду. Хіба це не найбільш імовірне пояснення ситуації, якщо дивитися на речі тверезо?

— Але ж це не так, — прошепотів він. — Вони існують насправді. Як і аури.

«Тернистий і довгий шлях в Едем, любий… І стеж за золотаво-зеленими слідами чоловіків у білому, поки ти в дорозі».

Розповісти кому-небудь. Викласти все. Так. І він зобов’язаний зробити це до того, як Джон Лейдекер прослухає плівку із записом телефонної розмови і вимагатиме пояснень. Насамперед бажаючи знати, чому Ральф збрехав і що насправді йому відомо про смерть Мей Лочер.

Розповісти кому-небудь. Викласти все.

Але Керолайн мертва, Лейдекер ще недостатньо близький йому, Елен у Центрі допомоги жінкам, а Луїза Чесс могла проговоритися своїм подружкам. Хто ж залишається?

Відповідь стала очевидною, як тільки Ральф розклав усе по поличках, однак він і далі відчував внутрішній опір при думці, що має розповісти Мак-Ґоверну про те, що відбувається з ним останнім часом. Він пригадав той день, коли застав Білла на лавці в парку і той оплакував старого друга й ментора Боба Полгерста. Ральф намагався розповісти Біллові про аури, але той, здавалося, не чув його, Мак-Ґоверн був занадто зайнятий, граючи свою звичайну сценку з приводу того, як погано бути старим.

Ральф подумав про іронічно підняту брову. Про незмінний цинізм. Про неодмінне сумовито витягнуте обличчя. Про натяки, які частенько змушували Ральфа посміхатися, але викликали й комплекс неповноцінності. А ще ставлення Мак-Ґоверна до Луїзи: поблажливо безсердечне.

Одначе все було трохи інакше, і Ральф знав це. Білл Мак-Ґоверн був здатний на добрий учинок і — що, мабуть, більше важливо в цьому випадку, — на розуміння. Вони знали одне одного років двадцять, а десять прожили в одному домі. Мак-Ґоверн був одним із тих, хто виносив труну Керолайн, і якщо Ральф не міг поговорити про все з Біллом, то з ким же йому тоді говорити?

Відповіді, здавалося, не було.

Туманні кола довкруж ліхтарів зникли, коли почало прояснятися небо на сході, і до дев’ятої ранку встановився теплий і ясний день — мабуть, почалося бабине літо. Ральф зійшов униз невдовзі після закінчення передачі «Доброго ранку, Америко», зважившись розповісти Мак-Ґоверну про те, що з ним відбувається (принаймні, про те, у чому насмілиться зізнатися), поки не передумав. Однак зупинившись біля дверей квартири на першому поверсі, він почув шум душу й спів Вільяма Д. Мак-Ґоверна. Той наспівував «Я залишив своє серце в Сан-Франциско».

Ральф вийшов на ґанок, засунувши руки в кишені. У світі немає нічого, абсолютно нічого, відзначив він, що могло б зрівнятися з жовтневим сонцем. Із ним відступають нічні тривоги. Безсумнівно, вони повернуться, але наразі Ральф почував себе чудово, незважаючи на втому й задуру в голові. День видався просто чудовий, мабуть, аж до травня навряд чи випаде ще один такий же чудовий день. Ральф вирішив, що потрібно бути цілковитим ідіотом, щоб не скористатися нагодою.

Прогулянка до розвилки по Гарріс-авеню й назад займе не більше півгодини, нехай хвилин сорок п’ять, якщо з ким-небудь поспілкуватися по дорозі, а до того часу Білл уже прийме душ, поголиться, причешеться й одягнеться. I наставить вуха, якщо Ральфові пощастить.

Ральф дійшов до майданчика для пікніків, не зізнаючись собі в тому, що прагне зустріти старого Дора. Якщо вони зустрінуться, то зможуть трохи поговорити про поезію — наприклад про Стівена Добінса, або пофілософствувати. Цю частину розмови можна почати з пояснення Дорренса щодо «справ лонґ-таймерів» і довідатися, чому він вважає, що Ральфу не слід «втручатися».