Стівен Кінг - Безсоння

Блукання Ральфа й Луїзи вузькими кривими проходами між купами мотлоху стало важким експериментом, який руйнував душу й тіло. Кожен не вповні безцільний зиґзаґ виставляв на огляд сотні нових предметів, бачити й згадувати про які Ральфові не хотілося, кожен предмет волав своїм власним болем і розпачем. Ральф не дивувався, що Луїза розділяла його почуття, — ідучи за ним, жінка тихо схлипувала, стримуючи ридання, що підкочували до горла.

Тут валялися покручені дитячі саночки із прив’язаною до них мотузкою. Дитина, якій вони належали, померла від конвульсій морозного січневого дня 1953 року. Була тут і жердина мажоретки, обгорнена по спіралі червоно-білими стрічками, — дівчину згвалтували й забили до смерті камінням восени 1967 року. Убивця, якого так і не піймали, сховав тіло в невеликій печері, де її останки, разом з останками двох інших жертв, спочивають і понині.

Виявили вони й брошку з камеєю, що належала жінці, якій на голову впала цеглина, коли вона йшла по Мейн-стріт, щоб купити свіже число журналу «Воґ» [53] «Vogue» — один з найпопулярніших в Америці журналів для жінок. — якби вона вийшла з дому секунд на тридцять раніше або пізніше, то залишилася б живою.

Знаходився тут і дешевий ніж чоловіка, випадково застреленого під час полювання в 1937 році.

Бачили вони й компас бойскаута — хлопець зламав шию під час підйому на гору Катадін.

Тапочок маленького хлопчика Ґейджа Кріда, якого переїхав бензовоз, що мчав з перевищенням швидкості по шосе № 15 у Ладлоу.

Перстені й журнали, брелоки від ключів та парасольки, капелюхи й окуляри, брязкальця і радіоприймачі. Вони розрізнялися лише на вигляд, але суть їх була одна й та ж: тихі, сумні голоси людей, викреслених із п’єси в середині другого акту, коли вони ще розучували свої ролі, готуючись до третього; людей, яких безцеремонно вигнали, і їхні справи залишилися незавершеними, а зобов’язання невиконаними; людей, єдиним злочином яких було те, що вони народилися у володіннях Випадковості… І трапилися на очі божевільному з іржавим скальпелем у руках.

Луїза схлипувала:

(— Ненавиджу його! О, як я його ненавиджу!)

Ральф розумів, що вона хоче сказати. Одна справа слухати просторікування Клото й Лахесіса про те, що Атропос є частиною якоїсь великої картини, можливо, навіть слугує Вищій Визначеності, і зовсім інша — дивитися на кепку маленького хлопчика, що впав у покинутий підвал і помер у темряві, помер в агонії, зірвавши голос після шестигодинного кликання любої матусі.

Ральф, простягнувши руку, торкнувся кепки. Її власника звали Біллі Ветербі, і його остання думка була про морозиво.

Ральф стиснув руку Луїзи.

(— Ральфе, що відбувається? Я чую твої думки — впевнена, — але це радше схоже на шепіт).

(— Я думав про те, як мені хочеться зробити відбивну з цього виродка, Луїзо. Можливо, нам вдасться провчити його, показавши, як це — не спати ночами. Як ти ставишся до такої ідеї?)

Луїза ствердно кивнула.

Вони дійшли до місця, де вузький коридор роздвоювався. Тихе постійне гудіння чулося зліва — воно, здавалося, вже близько, судячи зі звуку. Тепер неможливо було йти пліч-о-пліч, і що далі вони просувалися вперед, то прохід усе дужче звужувався. Зрештою Ральф змушений був протискуватися боком.

Тут червонуваті виділення, залишені Атропосом, ставали густішими, вони стікали по безладних завалах сувенірів, утворюючи на брудній підлозі невеликі калюжки. Тепер Луїза до болю стискала руку Ральфа, але він не зупиняв її.

(— Зовсім як у Громадському центрі, Ральфе, — схоже, Атропос проводить тут багато часу.)

Ральф ствердно кивнув. Питання полягало в такому: а якщо пан Атропос з’явиться просто зараз? Вони наближалися до тупика, забитого величезною купою мотлоху, але дотепер не виявили джерела гудіння. Монотонний звук доводив Ральфа до шаленства — здавалося, в голові у нього билася муха.

Наближаючись до кінця проходу, він усе більше переконувався в тому, що об’єкт їхнього пошуку потойбіч купи, яка перепиняла їм дорогу, — доведеться або повертатися, або пробиватися вперед. І те і інше вимагало більше часу, ніж вони могли собі дозволити. Ральфа починав охоплювати розпач.

Однак прохід виявився не тупиком — ліворуч можна було проповзти під столом, заставленим тарілками з аркушами зеленуватого паперу на них і…

Блідо-зелений папір. Ні, не зовсім те. Стоси банкнот. На тарілках у цілковитому безладді валялися десятки, двадцятки, сотні. В соуснику лежала ціла пачка п’ятдесятидоларових банкнот, а з пляшки з-під вина, згорнутий у трубочку, п’яно визирав чек на п’ятсот доларів.