Стівен Кінг - Безсоння

Він упізнав цей голос — то був голос Елен. І цей тапочок був на її нозі того дня, а крапля крові впала на носак або з розбитого носа Елен, або з рани на щоці.

А голос усе співав і співав, скреготання чорного предмета в савані не могло обірвати співу, і тепер слух Ральфа — або те, що було йому слухом у світі аур, — загострився до межі, уловлюючи голоси інших предметів. Вони співали, становлячи сумний хор.

Живі. Співали.

Вони можуть співати — усі речі, зібрані тут, можуть співати, тому що і їх власники ще можуть співати.

Їхні господарі ще живі.

Ральф знову зиркнув угору, помітивши тепер, що, хоча деякі предмети й скидаються на старі — пом’ятий саксофон, наприклад, — та майже всі вони зроблені недавно; у цьому алькові не було велосипедних коліс випуску дев’яностих років минулого сторіччя. Ральф помітив три годинники, і всі вони виявилися електронними. Зовсім нова бритва, тюбик губної помади, на якому ще зберігся цінник «Райт-Ейд».

(— Луїзо, Атропос украв ці речі в людей, які зберуться сьогодні ввечері у Громадському центрі. Так?)

(— Так, упевнена.)

Він указав на чорний кокон, що скрипів на підлозі, майже перекриваючи своїм скрипом пісню… Висмоктуючи її з предметів, що оточували його, живлячись нею.

(— Що б не було всередині цього савана, воно має безпосереднє відношення до того, що Клото й Лахесіс називали ниткою керування. Саме воно зв’язує всі ці предмети — усі ці життя — воєдино.)

(— І це перетворює їх на КА-ТЕТ, правильно?)

Ральф повернув тапок Луїзі:

(— Ми заберемо його з собою. Він належить Елен).

(— Знаю.)

Луїза довго дивилася на тапок, потім зробила те, що Ральф розцінив як украй розумну дію: відірвала смужку мережива від комбінації й прив’язала тапок до зап’ястя лівої руки на зразок браслета.

Ральф наблизився до савана й схилився над ним. Наближатися виявилось важко, але ще важче було зупинитися поруч — все одно що притулитися вухом до мотора потужного свердлильного верстата або дивитися на яскраве світло, не мружачись. Цього разу серед дзижчання можна було розрізнити окремі слова — ті, які вони чули, наближаючись до краю савана, що навис над Громадським центром: «Забирайтеся…»

Ральф затиснув вуха долонями, але це, звичайно, не допомогло. Звук лунав не зовні. Ральф опустив руки й глянув на Луїзу:

(— Що ти про це думаєш? Що робити далі?)

Ральф не знав, чого саме він чекає від неї, але відповідь була несподіваною:

(— Розріж його й забери те, що всередині, — і зроби це негайно. Та річ небезпечна. До того ж ти не замислювався, що вона може кликати Атропоса на допомогу, кудкудакаючи, мов курка з казки про бобовий стручок, що гукає Джека?)

Узагалі ж, Ральф обмірковував таку можливість, хоча й не у таких яскравих образах. «Добре, — подумав він. — Відкрити ящик і витягти приз. Ось лише як це зробити?» Ральф згадав потік світла, яким він вистрілив в Атропоса, що приманював Розалі. Але тут подібний трюк може радше нашкодити, ніж допомогти: а раптом він злякає предмет, який їм слід узяти?

«Навряд чи тобі вдасться задумане».

Ральф і сам сумнівався в успіху своєї місії… Але якщо ти оточений речами, господарі яких мусять вмерти до сходу сонця, — роздумувати не є найкращим виходом.

«Мені потрібна не блискавка, а ножиці, гострі ножиці Клото й Лахесіса…»

Ральф глянув на Луїзу, вражений ясністю образу.

— Не знаю, про що ти подумав, але зроби це якомога швидше.

Ральф подивився на праву руку — руку, з якої зникли зморшки й ознаки артриту, руку, оточену яскраво-блакитною короною світла. Почуваючи себе йолопом, Ральф виставив вказівний і середній пальці, притиснувши інші до долоні й згадуючи дитячу гру — камінь розбиває ножиці, ножиці ріжуть папір, папір прикриває камінь.

«Стань ножицями, — подумав він. — Мені потрібні ножиці. Допоможи».

Нічого. Він глянув на Луїзу, вона дивилася на нього з моторошною безтурботністю. «О, Луїзо, якби ти тільки знала», — подумав Ральф, але тут же стер свою думку. Тому що він відчув щось.

Так. Щось.

Цього разу він не став оформлювати думки в слова, а створив образ: не ті ножиці, якими Клото перерізував «мотузочку» Джиммі В., а величезні ножиці його матері для стрижки овець — довгі, вузькі леза, гострі як бритва. Поринаючи усе глибше в стан концентрації, Ральф навіть побачив два слова, вигравірувані на лезі: «ШЕФФІЛДСЬКА СТАЛЬ». Він знову відчув внутрішню зміну, але вже не спалах, а повільну й надзвичайно потужну м’язову напругу. Ральф зосередив погляд на пальцях руки й зусиллям волі змусив створені уявою ножиці відкритися й закритися. Коли образ підкорився йому, Ральф повільно розвів і звів пальці, створюючи щось на кшталт літери «V», яка звужувалася й розширювалася.