Стівен Кінг - Безсоння

Тут і зберігалися.

— Ральфе!

Оглянувшись, він побачив, що Луїза простягає до нього обидві руки. В одній вона тримала панаму з обкусаними полями, а в іншій — темний гребінець, який можна купити в будь-якій крамничці за долар двадцять дев’ять центів. Примарне оранжево-жовте сяйво налипло на гребінці, і це зовсім не здивувало Ральфа. Щоразу, користуючись гребінцем, хазяїн, немов лупу, залишав на ньому трохи сяйва як своєї аури, так і «мотузочки». Того не здивувало також, що гребінець лежав поруч із панамою Мак-Ґоверна; востаннє він бачив обидві ці речі разом. Він пам’ятав саркастичну усмішку Атропоса, коли той зняв панаму й зробив вигляд, що зачісується.

«А потім він підстрибнув і клацнув каблуками».

Луїза показувала на старе крісло-гойдалку зі зламаними полозами.

(— Панама лежала на сидінні. А гребінець був під нею. Він же належав містерові Вайзеру, правда?)

(— Так.)

Луїза негайно простягнула речі Ральфові:

(— Краще ти візьми. Я не така тюхтійка, за яку мав мене Білл, але іноді я все-таки гублю речі. І я ніколи не прощу собі, якщо загублю це.)

Ральф, узявши гребінець, хотів сунути його в задню кишеню штанів, але, згадавши, з якою легкістю Атропос витяг його, поклав гребінець у глибоку бічну кишеню, потім оглянувся на Луїзу, що дивилася на панаму Мак-Ґоверна з видом Гамлета, який філософствує над черепом свого бідолашного Йорика. Ральф помітив у її очах сльози, і вона відвела погляд.

(— Він любив цю панаму. Білл вважав, що в ній він молодий і чепуристий. Хоча це й не так, але він думав, що має гарний вигляд, і це важливо. Ти згоден зі мною, Ральфе?)

(— Так.)

Луїза кинула панаму назад на крісло й повернулася до коробки, набитої одягом. Як тільки вона відвернулася, Ральф, нагнувшись, заглянув під крісло в надії помітити блискіт сережок. Якщо панама Біллі й гребінець Джо лежали тут, тоді, можливо, сережки Луїзи…

Але під кріслом нічого не виявилося, крім пилу й в’язаного дитячого черевичка.

«Неможливо, щоб усе відбулося так легко й просто», — подумав Ральф, підводячись і обтрушуючи коліна. Раптом на нього навалилася неймовірна втома. Вони без жодних клопотів майже одразу відшукали гребінець Вайзера — добре, просто чудово, але Ральф підозрював, що це лише показна удача. Він і далі переймався сережками Луїзи… і, звичайно, мусив зробити те, заради чого їх сюди послали. Що це було? Він не знав, а якщо хто-небудь згори й розсилав інструкції, до нього вони не дійшли.

(— Луїзо, чи ти придумала що-небудь…)

(— Ш-ш-ш-ш!)

(— Що? Це він, Луїзо?)

(— Ні! Тихо, Ральфе! Послухай!)

Ральф прислухався. Спочатку він нічого не почув. Потім подумки відчув стискання, спалах. Дуже повільний і обережний цього разу. З легкістю пір’їнки, що ширяє в потоці теплого повітря, Ральф ковзнув трохи вище і почув тихий тривалий звук, схожий на скрип дверних петель. Було щось знайоме — не в самому звуку, але в асоціації, яку він навіював. Схоже на…

…сигналізацію проти злому або на сигнал димоуловлювача. Це кличуть нас.

Луїза крижаними пальцями схопила його за руку:

(— Ось воно, Ральфе, — те, що ми шукаємо. Чуєш?)

Звичайно, Ральф чув. Але чим би не був цей звук, він не мав жодного відношення до сережок Луїзи… А без них він звідси нікуди не піде.

(— Нумо ж, Ральфе! Ми повинні його відшукати!)

Він дозволив Луїзі повести себе далі в глибину комори. У багатьох місцях завали сувенірів Атропоса футів на три піднімалися над їхніми головами. Як вдалося такому кволому карлику, мерзенній комашці, впоратися, Ральф не знав — можливо, за допомогою левітації, — але в результаті він втратив орієнтири серед завалів, поки вони блукали, петляючи й іноді повертаючись назад. Напевно він знав лише те, що тепер звук став голосніший: у міру їхнього наближення до джерела гулу той перетворився на дзижчання комахи, яке лоскотало Ральфові нерви. Звернувши за ріг, Ральф побачив гігантську цикаду, що дивилася на нього тьмяними чорно-коричневими зіницями завбільшки з грейпфрут.

Хоча окремі аури предметів, звалених у цьому склепінні, й розвіялися, як зникає аромат квітки, засушеної між сторінками книги, вони все-таки були присутні тут, під шаром смороду Атропоса — навіть на цьому рівні сприйняття, коли всі почуття Ральфа були розбуджені й наструнені, неможливо було, вловлюючи ці аури, не відчувати до них відрази. Від німих слідів смертей жертв Випадковості віяло жахом і патетикою. Ральф зрозумів, що жахливе місце — не лише музей чи лігвище пацюків, воно було язичеським храмом, де Атропос виконував власну версію святого причастя, вживаючи замість хліба й вина сум і сльози.