Стівен Кінг - Безсоння

— Він попросив мене підвезти вас, — пояснив Вайзер, акуратно відчиняючи дверцята.

— Куди? — поцікавилася Луїза. Вона сиділа поруч Дорренса на задньому сидінні. Ральф улаштувався на передньому біля Джо Вайзера, який мав такий вигляд, ніби не цілком розуміє, хто він і де.

Ральф підвівся — зовсім трішечки, потискаючи руку фармацевтові, бажаючи подивитися на ауру Вайзера. І сама аура, і «мотузочка» були на місці й мали абсолютно здоровий вигляд… Але яскравий жовто-жовтогарячий колір здався Ральфові трохи приглушеним. Ральф подумав, що це, швидше за все, результат впливу Дорренса.

— Чудове запитання. — Вайзер зніяковіло реготнув. — Але я, слово честі, не маю про це ані найменшого уявлення. Сьогодні — найдивніший день у моєму житті, поза всякими сумнівами.

Лісова дорога влилася в гудроноване шосе. Вайзер пригальмував, глянув туди-сюди, потім повернув ліворуч. Вони проїхали покажчик на шосе № 95, і Ральф зробив висновок, що одразу ж після в’їзду на головну магістраль Вайзер поверне на північ. Тепер він знав, де саме вони є — за три кілометри на південь від шосе № 33.

Звідси менше ніж за півгодини можна дістатися до Деррі, і Ральф не сумнівався, що саме туди вони і їдуть.

Несподівано він розсміявся:

— То ось ми де. Троє щасливих людей, що роблять денну прогулянку. Ні, нас четверо. Вітаю вас у чудесній країні гіперреальності, Джо.

Джо подивився на нього, потім посміхнувся:

— А, то ось що це таке? — І, не давши Луїзі або Ральфові шансу відповісти, додав: — Здається, саме так.

— Ти прочитав вірш? — запитав Дорренс. — Той, що починається з рядка: «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б здійснити все, визначене долею»?

Ральф, обернувшись, побачив, що Дорренс і далі безтурботно посміхається.

— Так. Послухай, Доре…

— Хіба це не шедевр? Чудовий вірш. Стівен Добінс нагадує мені Гарта Крейна, але без зайвої претензійності. Ось лише його, можливо, звуть Стівен Крейн, хоча навряд. Звичайно, тут відсутня мелодійність Ділана Томаса, але хіба це погано? Сучасна поезія не музика, вона про нерв — про те, хто має цю якість, а хто не має.

— О Боже, — зітхнула Луїза, підкочуючи очі.

— Можливо, якщо ми піднімемося на кілька рівнів, він і розповість усе необхідне, — сказав Ральф, — але ти ж не хочеш цього, Доре? Бо коли ти на підйомі, час летить швидше.

— Достеменно так, — відповів Дорренс.

Попереду виднілися покажчики в’їзду на магістраль.

— Гадаю, трохи пізніше вам з Луїзою доведеться піднятися вгору, тому так важливо зберегти якнайбільше часу. Зберегти… Час. — Дорренс зробив дивний жест, піднявши догори зігнуті вказівний і великий пальці, з’єднуючи їх, немов позначаючи прохід, що звужується.

Джо Вайзер увімкнув вогні повороту, повернув ліворуч і поїхав до Деррі.

— Яким чином у цій справі замішані ви, Джо? — поцікавився Ральф. — Чому з-поміж усіх мешканців західної частини міста Дорренс обрав саме вас за водія?

Вайзер похитав головою, і тут машина, в’їхавши на розвилку, опинилася на смузі зустрічного руху. Ральф блискавично потягнувся до керма і вніс корективи, нагадуючи собі, що останнім часом Джо, безсумнівно, дуже погано спав. Він зрадів, побачивши, що шосе майже порожнє. Отже, можна поберегти хвилювання для більш важливого випадку, і вже кому, як не Богу, відомо, що сьогодні воно ще знадобиться Ральфові.

— Нас об’єднала Визначеність, — раптом різко мовив Дорренс. — Це КА-ТЕТ, що означає єдність, створену з безлічі. Так само безліч рим складають єдиний вірш. Розумієш?

— Ні. — Ральф, Луїза й Джо вимовили це одночасно, утворюючи спонтанний хор, а потім нервово розсміялися. «Троє Безсонних в Часи Апокаліпсису, — подумав Ральф. — Господи, помилуй».

— Це нічого, — сказав Дорренс, і далі так само посміхаючись. — Просто повірте мені на слово. Ти й Луїза… Елен і її дочка… Білл… Фей Чепін… Тріґер Вашон… Я! Всі ми частини Визначеності.

— Усе це просто чудово, Доре, — сказала Луїза, — але куди Визначеність веде нас зараз? І що від нас буде потрібно, коли ми потрапимо на місце?

Дорренс подався вперед і зашепотів щось на вухо Джо Вайзеру, затуляючи губи долонею. Потім із задоволеним виглядом відкинувся назад.

— Він сказав, що ми їдемо в Громадський центр Деррі, — мовив Джо.

— Громадський центр! — стривожено вигукнула Луїза. — Ні, це неправильно! Ті двоє сказали…

— Забудьте про них на якийсь час, — перебив її Дорренс. — Пам’ятайте лише, що справа в нерві — хто володіє ним, а хто ні.