Стівен Кінг - Безсоння

— Ходімо, Луїзо, — покликав він. — Нумо…

Але вона, доторкнувшись до його руки, похитала головою:

— Почекай — зачини дверцята.

Ральф вдивився в її обличчя і підкорився. Луїза помовчала, збираючись із думками, потім звернулася до старого Дора:

— Я досі не розумію, навіщо нас послали в Гай-Рідж. Вони ніколи не казали прямо, що чекають від нас саме цього, але ж ми знали, — чи не так, Ральфе? — що вони хотіли саме цього. І я бажаю зрозуміти. Якщо вже ми мусимо бути тут, то чому нас спрямували туди! Звичайно, ми врятували кілька життів, і я дуже рада цьому, але Ральф правий, кілька життів нічого не значать для тих, хто влаштував це шоу.

Тиша, потім питання Дорренса:

— Невже Клото й Лахесіс здалися тобі всезнаючими і всемогутніми, Луїзо?

— Ну… Вони розумні, але навряд чи геніальні, — відповіла вона, секунду подумавши. — Клото й Лахесіс навіть сказали, що вони всього лише гвинтики порівняно з тими, хто засідає в раді директорів і ухвалює рішення.

Старий Дор ствердно кивав головою й посміхався.

— Клото й Лахесіс у грандіозній схемі й самі майже шот-таймери. Їм так само притаманні страх і короткозорість… Але загалом це не так і важливо, тому що вони теж служать Визначеності. КА-ТЕТ.

— Вони вважали, що ми програємо, якщо станемо віч-на-віч з Атропосом? — запитав Ральф. — Саме тому вони й переконали себе, що, скориставшись чорним ходом, ми виконаємо те, чого вони хочуть… Чорним ходом, яким є Гай-Рідж?

— Так, — відповів Дорренс. — Саме так.

— Чудово! — вигукнув Ральф. — Мені подобається таємне голосування. Особливо…

— Ні, — обірвав його Дорренс. — Це не те.

Ральф і Луїза зніяковіло переглянулися.

— Про що ти?

— Тут усе взаємозалежне. Дуже часто саме так усе й відбувається в межах Визначеності. Бачите… Ну… — Він зітхнув. — Ненавиджу такі запитання. Ніколи не відповідаю на них, хіба я не казав?

— Так, але…

— І чи не досить? Усі ці питання. Жахливо! До того ж марно!

Ральф подивився на Луїзу, потім знову на Дорренса. Дор важко зітхнув:

— Добре… Але це останнє, що я скажу, тому слухайте уважно. Можливо, Клото й Лахесіс послали вас у Гай-Рідж, керуючись неправильними мотивами, але Визначеність свою справу знає. Там ви чудово впоралися із завданням.

— Рятуючи жінок, — вставила Луїза. Але Дорренс похитав головою.

— Тоді що ж ми зробили? — Луїза майже кричала. — Що? Невже ми не маємо права знати, яку частину чортової Визначеності ми виконали?

— Ні, — відповів Дорренс. — Ще не час. Тому що вам ще багато чого слід зробити.

— Але ж це божевілля, — мовив Ральф.

— Неправда, — заперечив Дорренс. Він міцно притискав до грудей збірник віршів «Про любов», дивлячись на Ральфа. — Випадковість — ось божевілля. Визначеність — це розум.

«Добре, — подумав Ральф, — що ж ще ми робили в Гай-Рідж, крім того, що рятували жінок? І Джона Лейдекера? Не втрутився б я, Пікерінґ, швидше за все, убив би його, як і Кріса Нелла. Може, це якось пов’язане з Лейдекером?»

Цілком можливо, але це припущення не здавалося правильним.

— Дорренсе, — попросив він, — чи не погодишся ти повідомити нам дещо ще? Тому що…

— Ні, — похмуро відрізав старий Дор. — Ніяких питань більше, часу немає. Коли все закінчиться, ми разом пообідаємо… Якщо тільки ще будемо тут.

— О, ти чудово вмієш підбадьорити, Доре. — Ральф відкрив дверцята. Луїза зробила те саме, і вони вийшли з авта. Ральф, нахилившись, подивився на Джо Вайзера.

— Хочеш що-небудь сказати?

— Та ні, навряд чи…

Дор нахилився до Вайзера і знову зашепотів йому щось на вухо. Джо, насупившись, слухав.

— Ну? — запитав Ральф, коли Дорренс відкинувся на сидіння. — Що він сказав?

— Він попросив не забути про мій гребінець, — відповів Джо. — Уявлення не маю, про що він говорить, але хіба це вперше?

— Це мені якраз зрозуміло, — посміхнувшись, заспокоїв його Ральф. — Ходімо, Луїзо, змішаємося з юрбою.

Коли вони дійшли до середини автостоянки, Луїза так сильно штурхнула Ральфа ліктем у бік, що той спіткнувся.

— Поглянь! — прошепотіла вона. — Прямо! Хіба це не Конні Чанґ?

Ральф подивився. Так, жінка в бежевому пальті, що стояла між двома техніками з емблемою Сі-Бі-Ес на куртках, без сумніву, була Конні Чанґ. Занадто часто її миле інтелігентне обличчя миготіло на екранах телевізорів, щоб сумніватися.

— Це вона або її сестра-близнючка, — погодився Ральф. Луїза, здавалося, забула про старого Дора, Гай-Рідж і лисих лікарів, у цю мить вона знову перетворилася на жінку, яку Білл Мак-Ґоверн полюбляв називати «наша Луїза».