Стівен Кінг - Безсоння

— Дорренсе, а що тут робиш ти? Як ти взагалі дістався до Гай-Рідж? І куди ми йдемо?

— О, я ніколи не відповідаю на запитання, — мовив старий Дор, розпливаючись у широкій посмішці. Він подивився на струмок, потім швидко тицьнув пальцем у воду. Невелика брунатна форель здійнялася в повітря, розбризкуючи блискучі краплі, і знову пірнула у воду. Ральф і Луїза переглянулися з однаковим «невже я справді це бачив» виразом.

— Ні, ні, — продовжував Дор, ступаючи на мокрий камінь. — Ніколи. Занадто важко. Занадто багато можливостей. Занадто багато рівнів… Так, Ральфе? Світ складається з безлічі рівнів. Як ти себе почуваєш, Луїзо?

— Чудово, — неуважно відгукнулася Луїза, спостерігаючи за Дорренсом, що переходив струмок по зручних пласких каменях. Старий ступав, розкинувши руки у боки, немов найстарший акробат у світі. Коли він дістався протилежного берега, за ними почулося голосне зітхання, що віддалено нагадувало вибух.

«Це ємності з пальним», — подумав Ральф.

Дор стояв на іншому березі, обернувши до них обличчя, що застигло в безтурботній посмішці Будди. Цього разу Ральф піднявся на інший рівень без якого-небудь усвідомленого бажання й без відчуття внутрішнього спалаху. Барви увірвалися в день, але він майже не звернув на них уваги; всі його думки сконцентрувалися на Дорренсі, він навіть забув, що потрібно дихати.

За останній місяць Ральф бачив аури безлічі кольорів і відтінків, але жодна з них і близько не нагадувала чудовий «конверт», що оточував старого, котрого Дон Візі охарактеризував як «надзвичайно класний, але…». Було враження, що ауру Дорренса відфільтрували крізь призму… Або веселку. Від нього дугами виходило світло: голубе, малинове, червоне, рожеве, кремове, жовто-білого відтінку спілого банана.

Ральф відчув, як рука Луїзи стисла його лікоть.

(— О Боже, Ральфе, ти бачиш? Бачиш, наскільки він прекрасний?!)

(— Так.)

(— Хто він? І чи людина він?)

(— Не знаю…)

(— Припиніть це, обоє. Спустіться вниз.)

Дорренс і далі посміхався, але голос, що пролунав усередині його голови, був вольовим, який не терпить заперечень. І перш ніж Ральф устиг усвідомлено опуститися, він знову відчув отой спалах. Барви й особливі якості звуків одразу ж вислизнули.

— Тепер не час для цього, — сказав Дор. — Уже й так полудень.

— Полудень? — здивувалася Луїза. — Не може бути! Ми приїхали в Гай-Рідж близько дев’ятої, а відтоді минуло не більше півгодини!

— Коли ти на підйомі, час біжить швидше, — сказав старий Дор. Слова його звучали урочисто, велично, але в очах миготіли іскорки гумору. — Запитайте будь-кого, хто п’є пиво й слухає музику в суботній вечір. Так що покваптеся! Час збігає! Перебирайтеся через струмок!

Луїза пішла першою, обережно переступаючи з каменя на камінь, розкинувши руки у боки для рівноваги. Ральф пішов за нею, простягнувши до неї руки, готовий у будь-який момент підтримати жінку, але саме він мало не звалився у воду. Йому вдалося уникнути цього ціною мокрих по щиколотку штанів, і при цьому Ральфові здалося, що десь у глибині його мозку пролунав веселий сміх Керолайн.

— Поясни нам хоч що-небудь, Доре, — попросив Ральф, коли вони перейшли струмок. — Ми геть розгублені. — «І не лише розумово чи духовно», — подумав він. Ральф ніколи не був у цих лісах. Що буде, якщо стежка зникне або старий Дор залишить їх?

— Добре, — одразу відгукнувся Дорренс. — Одне я можу сказати напевно.

— Що?

— Це найкращі вірші з усіх, написаних Робертом Крілі, — сказав Дорренс, піднімаючи книжку «Про любов», і перш ніж вони встигли відповісти, старий відвернувся й пішов по стежці, що вела через ліс на захід.

Ральф глянув на Луїзу. Вона не менш розгублено глянула на нього.

— Ходімо, друже, — сказала вона. — Краще не губити його з очей. Я залишила хлібні крихти вдома.

Вони піднялися на наступний пагорб, з вершини якого Ральф побачив, що стежка, якою вони йшли, обривається біля порослого травою кар’єру. При в’їзді в кар’єр стояла машина — чудовий «форд» останньої моделі, який Ральф одразу ж упізнав. Коли відчинилися дверцята й з машини вибрався водій, усе одразу стало на свої місця. Звичайно, він знав цю машину, він бачив її у вівторок увечері з вікна будинку Луїзи. Тоді вона застигла посеред Гарріс-авеню, а водій стояв на колінах у світлі фар… Перед умираючим собакою, якого він збив. Джо Вайзер, зачувши їхнє наближення, глянув угору й привітно помахав рукою.