Стівен Кінг - Безсоння

Жінка напружено посміхалася, не впізнаючи їх, потім показала пальчиком на годинника.

— Ми відчиняємося о восьмій, — сказала вона, — і навряд чи сьогодні зможемо допомогти вам. У всіх лікарів вихідний. У нас сьогодні знаменний день.

— Я знаю, — запевнила її Луїза й ще раз стиснула руку Ральфа, перш ніж відпустити її. У його голові почувся тихесенький голос Луїзи:

(— Стій на місці, Ральфе. У неї там…)

Луїза послала йому образ ще слабший, ніж думка, — і той образ моментально розтанув. Цей спосіб спілкування набагато легше давався на верхніх рівнях, але того, що він побачив, було достатньо. Рука, якою Барбара Річардс показувала на годинника, лежала на столі, але друга, захована під столом, торкалася маленької білої кнопки. Якщо хтось із них поведеться хоч трішечки дивно, вона натисне кнопку, викликаючи спершу їхнього знайомця з блокнотом, що стояв біля входу, а потім і майже всю службу безпеки Деррі.

«Саме за мною вона стежить більш уважно, тому що я чоловік», — подумав Ральф.

Коли Луїза підійшла до столика реєстратури, Ральф із прикрістю подумав, що в такій атмосфері Деррі цей вид статевої дискримінації — неусвідомленої, але дуже дієвої — може довести цю гарненьку темноволосу жінку до біди… Можливо, навіть до смерті. Він згадав, що, за словами Лейдекера, однією з божевільних спільниць Еда була жінка. «Одутле прищаве обличчя, — казав той, — і такі товстенні лінзи окулярів, що очі нагадують яйця-пашот». Її звуть Сандра Якось. І якщо до столика наблизиться ця Сандра Якось, як підходить зараз Луїза, спершу відкриваючи свою сумочку, а потім засовуючи туди руку, чи натисне жінка з лісисто-зеленою аурою кнопку тривоги?

— Можливо, ти не пам’ятаєш мене, Барбаро, — говорила тим часом Луїза, — тому що я нечасто зустрічалася з тобою після того, як ти закінчила коледж, тоді ти дружила з хлопчиком Спаркмейєрів…

— О Боже, Ленні Спаркмейєр, я не згадувала про нього стільки часу, — мовила Барбара Річардс і зніяковіло засміялася. — Але вас я пам’ятаю. Луїза Деленсі. Ви й далі граєте?

— Чесс, а не Деленсі, але ми все ще граємо. — У голосі Луїзи звучало задоволення від того факту, що її пам’ятають, і Ральф сподівався, що вона не забуде про мету їхнього візиту. Але хвилювався він даремно. — Сімона попросила мене передати записку Ґретхен Тіллбері. — Вона дістала із сумочки аркуш. — Ти можеш передати їй це?

— Сумніваюся, що сьогодні мені вдасться поговорити з Ґретхен навіть по телефону, — мовила Річардс. — У неї дуже багато роботи.

— Уявляю. — Луїза щиро зареготала. — Однак не думаю, що це горить. У Ґретхен є племінниця, яка отримала стипендію на навчання в університеті Нью-Гемпшира. Дивно, але люди діють наполегливіше, коли хочуть повідомити погану новину, а ось хорошу…

— Справді, — погодилася Річардс, простягаючи руку до аркуша. — І все ж я із задоволенням передам це Ґретхен…

Луїза взяла Барбару за зап’ястя, і спалах сірого світла — настільки яскравого, що Ральф замружився, — освітив руку молодої жінки, її плече, шию. Світіння німбом закружляло навколо її голови, а потім зникло.

«Ні, не зникло, — подумав Ральф. — Воно просочилося всередину».

— Що це було? — підозріло запитала прибиральниця. — Щось гримнуло?

— Швидше за все, вихлоп машини, — пояснив Ральф.

— Ну, звичайно, — гумкнула вона. — Ці трикляті мужики все знають. Чуєш, Барбі?

Річардс підтакнула. Голос жінки звучав абсолютно нормально, але Ральф бачив перламутрово-сірий туман, що огортав її очі.

— Гадаю, він правий, але краще б тобі перевірити, чи не сталося чого, — попросила вона прибиральницю. — Ми повинні бути гранично обережні.

— Добре. — Прибиральниця відставила пляшку зі склоочисником убік, рушила до дверей (обдарувавши Ральфа поглядом, який промовляв: «Ти старий, але можу заприсягтися, що десь там у тебе все ще ховається пеніс») і вийшла на вулицю.

Як тільки жінка вийшла, Луїза схилилася над столом:

— Барбаро, мені й моєму другові необхідно негайно поговорити із Гретхен Тіллбері, — сказала вона. — Віч-на-віч.

— Її тут немає. Гретхен зараз у Гай-Рідж.

— Як туди доїхати?

Річардс перевела погляд на Ральфа. У сірих, майже без зіниць очах застигло занепокоєння. Жінка скидалася на раптово ожилу грецьку статую. Темно-зелена аура сполотніла.

«Ні, — подумав він. — Це сіра аура Луїзи тимчасово перекрила поле жінки».

Луїза оглянулася, простеживши за поглядом Барбари Річардс, спрямованим на Ральфа, потім знову повернулася до неї: