Стівен Кінг - Безсоння

Поруч знову забурчав шлунок Луїзи, тепер уже голосніше. Вона й далі розглядала долоні.

— А почуваю я себе набагато старшим, — сказав Ральф. — Тріґу, я радий був побачитися з тобою, але нам треба…

— Прокляття, — мовив Тріґ, і погляд його затуманився. — Я маю щось повідомити тобі, Ральфе. Я думав. Щодо того дня. Боже, яка в мене дірява голова.

Ральф трохи почекав — із нетерпінням і цікавістю.

— Та не переймайся! Чуєш, Трігу, не засмучуйся. Це було так давно.

— Якого біса?.. — пробурмотів Тріґер, уп’явшись у стелю своєї кабіни, начебто там була написана відповідь.

— Ральфе, нам час. — Луїза смикнула його за рукав. — І справа не лише в сніданку.

— Так. Ти абсолютно права. — Ральф плавно рушив з місця. — Якщо згадаєш, Тріґу, подзвони мені. Номер у довіднику. Радий був зустріти тебе.

Тріґер Вашон проігнорував тираду Ральфа; здавалося, він його взагалі не помічає.

— Може, ми щось бачили? — запитав він у стелі. — Або щось зробили! Боже!

Він усе ще дивився вгору, пошкрябуючи щетину, коли Ральф повернув ліворуч і рушив по Госпітл-драйв до низького цегляного будинку, де був Центр допомоги жінкам.

Тепер, коли зійшло сонце, біля будинку чергував лише один охоронець, демонстрантів же не було зовсім. У зв’язку з їхньою відсутністю Ральф згадав кіноепопею про джунглі, яку він бачив ще замолоду, — особливо той епізод, в якому замовкали тамтами аборигенів і герой — Джон Голл чи Френк Бак — обертався до свого сусіда й казав, що йому це не подобається, занадто тихо. Охоронець дістав блокнот, глянув на «олдсмобіль» Ральфа і щось записав — швидше за все, номерні знаки. Потім по всіяній листям доріжці наблизився до них.

Ральф припаркувався і вийшов, обійшовши навколо машини, щоб відчинити дверцята Луїзі.

— І як же ти впораєшся з цим? — поцікавилася Луїза, коли він простягнув їй руку, допомагаючи вийти.

— Нам доведеться трохи схитрувати, головне — не зариватися. Правильно?

— Правильно. — Вона нервово обсмикнула пальто, а потім блиснула мегаватною посмішкою у бік охоронця:

— Доброго ранку, офіцере.

— Доброго. — Він подивився на годинника. — Не думаю, що там хто-небудь є, крім реєстратора й прибиральниці.

— А нам саме й потрібна реєстратор, — радісно мовила Луїза. — Барбі Річардс. Її тітка Сімона попросила дещо передати їй. Дуже важливе. Скажіть, що її хоче бачити Луїза Чесс.

Охоронець подумав, потім кивнув на двері:

— Гаразд. Проходьте, мем.

Луїза, посміхаючись ще сліпучіше, мовила:

— Ми на секундочку, правда, Нортоне?

— Радше на секунду з половиною, — погодився Ральф. А коли вони вже підходили до будинку, він нахилився до неї й прошептав: — Нортон? Чудово, Луїзо. Виходить, Нортон?

— Я сказала перше, що спало мені на думку, — відповіла вона. — Напевно, я згадала фільм «Молодята» — Ральф і Нортон, пам’ятаєш?

— Так, — відповів він.

Двоє дверей виявилися замкненими, зате треті були відкриті, і вони зайшли всередину. Ральф стиснув долоню Луїзи й відчув потиск у відповідь. Одночасно він відчув концентрацію, посилення волі й свідомості. Здавалося, все довкола нього перетворилося на око світу, яке спершу змигнуло, а потім широко розплющилося. Усе навколо них.

Приймальна палата була оформлена підкреслено просто. На стінах висіли плакати того типу, які іноземні туристичні агентства розсилають, беручи лише за вартість пересилки. Єдиним винятком було величезне чорно-біле фото молодої жінки в просторій сукні для вагітних. Вона сиділа за стійкою, тримаючи в руці келих із мартіні. «КОЛИ ВИ ВАГІТНІ, ВИ НІКОЛИ НЕ П’ЄТЕ САМІ» — стверджував напис під фотографією. І жодних ознак того, що в кімнаті або кімнатах, розташованих за приємним, нічим не примітним вестибюлем, роблять аборти.

«А чого ти сподівався? — подумав Ральф. — Реклами? Плаката із зображенням внутрішньоутробного плоду, що висів би між видами острова Капрі й італійських Альп? Спустися на землю, Ральфе».

Ліворуч від них огрядна жінка років п’ятдесяти витирала кавовий столик; поряд з нею був візок з різними мийними засобами. Жінку огортала темно-синя аура, поцяткована хворобливими чорними плямами, що обліпили серце й легені, немов потворні комахи. Жінка дивилася на них з виразною підозрою.

Водночас на них уважно дивилася ще одна жінка — щоправда, без тієї підозри, що прозирала в очах прибиральниці. Ральф упізнав її з телеінтерв’ю в день інциденту з ляльками. Племінниця Сімони Кастоньї, тридцяти п’ятилітня брюнетка, прекрасна й у таку ранню пору. Вона сиділа за сірим металевим столом у хмарі лісисто-зеленої аури — більш здорової, ніж поле прибиральниці. На столі стояла гранована ваза з осінніми квітами.