Стівен Кінг - Безсоння

«Я тебе розумію, Ральфе, але однаково сумніваюся», — мовив внутрішній голос.

(— Ральфе! Ральфе!)

Голос Луїзи звучав одночасно стривожено й легковажно. Ральф оглянувся саме вчасно, щоб помітити, як одвірок палати № 315 ковзнув повз її плече… Це не двері опускалися, це Луїза піднімалася вгору. Всі вони піднімалися вгору, тримаючись за руки.

Щойно Ральф зрозумів це, як відчуття раптової нудоти, гостре, немов лезо ножа, заволокло завісою його очі. Швидко промайнули вузькі труби, скоріш за все, частина протипожежної системи лікарні. А потім він побачив кахельну підлогу довгого коридора. Крісло-гойдалка насувалося просто на нього, цілячись у голову… Яка, як він зрозумів, піднімалася над підлогою четвертого поверху, немов перископ.

Ральф почув, як Луїза скрикнула й дужче стиснула його руку. Він інстинктивно замружився, очікуючи, що гойдалка знесе йому половину черепа.

Клото: (— Заспокойтеся! Будь ласка, не хвилюйтеся! Пам’ятайте, ці речі існують на іншому рівні реальності, відмінному від того, на якому зараз перебуваємо ми!)

Ральф розплющив очі. Гойдалка зникла, хоча він і чув поскрипування. Звук чувся позаду. Крісло-гойдалка, як і приятель Мак-Ґоверна, пройшла крізь нього. Тепер вони повільно піднімалися над коридором дитячого відділення — стіни прикрашали зображення казкових персонажів. Лікар і медсестра, що йшли їм назустріч, обговорювали чийсь діагноз:

— …наступні аналізи покажуть, але якби ми були впевнені хоча б на дев’яносто відсотків…

Лікар пройшов крізь Ральфа, і той одразу зрозумів, що лікар знову тайкома закурив після п’яти років утримання й тепер його мучить совість. Подивившись униз, Ральф побачив, як крізь кахельну підлогу просочуються його ноги. Він повернувся до Луїзи й вимушено посміхнувся:

(— Крутіше від будь-якого ліфта, га?)

Луїза кивнула, і далі міцно стискаючи його руку.

Вони минули п’ятий поверх, пролетіли кімнату відпочинку для лікарів на шостому (двоє лікарів — нормального зросту — відпочивали, один читав, інший дрімав на дивані), а потім опинилися на даху.

Ніч була ясна, безмісячна, велична. Зірки сяяли щедро. Дув сильний вітер, і Ральф погодився із твердженням місіс Перрін, що бабине літо скінчилося. Він чув завивання вітру, але не відчував його поривів… Хоча міг відчути, якби захотів. Уся справа в правильній концентрації…

Від цієї думки Ральф відчув незначну зміну, що відбулася всередині нього, — начебто щось мигнуло. І раптом волосся зметнулося з чола, а штанини заплескали по гомілці. Він зіщулився. Місіс Перрін мала рацію й щодо того, що погода змінюється. Усередині Ральфа щось знову мигнуло, і пориви вітру припинилися. Він глянув на Лахесіса:

(— Тепер можна відпустити вашу руку?)

Лахесіс кивнув і відпустив руку Ральфа. Клото відпустив руку Луїзи. На заході Ральф побачив пульсуючі блакитні вогники злітно-посадочних смуг аеродрому. За жовтогарячим світлом дугових ліхтарів палахкотів гострий виступ Кейп-Ґрін, однієї з новобудов на іншому березі Барренса. А далі на схід від аеропорту тяглася ниточка Гарріс-авеню.

(— Красиво, чи не так, Ральфе?)

Ральф, ствердно кивнувши, подумав, що видовище вогнів міста в темряві, яке відкрилося під ними, варте всього, що йому довелося пережити відтоді, як на нього обрушилося безсоння. Усього. Але він вирішив не довіряти цій думці.

Ральф повернувся до Клото й Лахесіса:

(— Гаразд, поясніть, хто ви, хто він і що вам потрібно від нас).

Два лисих лікарі стояли між двома величезними вентиляторами, що викидали в повітря лілово-коричневі потоки. Вони нервово переглянулися, а потім Лахесіс ледь помітно кивнув. Клото виступив уперед, переводячи погляд з Ральфа на Луїзу, начебто збирався з думками.

(— Дуже добре. По-перше, вам слід усвідомити, що хоча все, що відбувається, й здається несподіваним і тривожним, та насправді це не виходить за рамки природного. Я й мій колега робимо те, що призначено нам, Атропос чинить так, як слід діяти йому, а ви, мої дорогі шот-таймери, будете робити те, що належиться вам.)

Ральф гірко посміхнувся:

(— У цьому, я гадаю, й полягає свобода вибору?)

Лахесіс: (— Не слід так думати! Просто те, що ви називаєте свободою вибору, є складовою того, що ми називаємо великим коловоротом існування).

Луїза: (— Ми дивимося немов крізь темну завісу… Ви це маєте на увазі?)

Клото, посміхаючись юнацькою посмішкою: (— Вислів із Біблії? Чудово сказано).

Ральф: (— І дуже зручно для таких хлопців, як ви. Але поки що не будемо про це. У нас є й приказки, які не мають відношення до Біблії, панове, але теж непогані. Наприклад: «Не треба підсолоджувати пігулку». Сподіваюся, ви запам’ятаєте).