Стівен Кінг - Безсоння

Ральф навіч побачив ауру з палахкотливими спалахами блискавок, подібну до тієї, що оточувала дитину в ліфті.

Клото: (— І нарешті настав час вимкнути ауру. Ми знали, що так буде, але не знали, коли саме. І ось час пробив, ми прийшли й перепровадили його.)

(— Перепровадили куди?)

Питала Луїза, майже випадково торкнувшись теми загробного життя. Ральф схопився за уявне рятувальне коло, сподіваючись на той особливий пропуск у їхньому спілкуванні, але коли їх відповіді, наклавшись одна на одну, прийшли, вони пролунали чітко.

Клото: (— У скрізь).

Лахесіс: (— В інші світи, що відрізняються від цього).

Ральфа охопило відчуття заспокоєння, змішаного з розчаруванням.

(— Звучить дуже поетично, але мені здається — поправте мене, якщо я помиляюся, — що загробне життя є для вас такою ж таємницею, як і для нас.)

Лахесіс, напружено: (— Коли-небудь ми виберемо час, щоб обговорити цю проблему, але не тепер — як ви помітили, на цьому рівні споруди час спливає швидше).

Ральф оглянувся: уже зазоріло.

(— Вибачайте.)

Клото, посміхаючись: (— Не варто вибачатися — нам подобаються ваші запитання. Цікавість існує всюди, де є життя, але в цьому місці життєвого простору допитливість особливо розвинена. Того, що ви називаєте загробним життям, немає серед чотирьох постійних величин — Життя й Смерті, Випадковості й Визначеності, які цікавлять нас зараз. Наближення майже кожної смерті, що слугує Визначеності, добре нам відоме. Аури тих, хто вмре визначеною смертю, стають сірими, коли наближається час кінця. Цей колір постійно згущується, перетворюючись на чорний. Таку ауру ми називаємо

(-----)

(— і тоді ми приходимо, як це й було минулого вечора. Ми приносимо полегшення стражденним, заспокоєння переляканим і відпочинок утомленим. Більшість визначених смертей очікуються, навіть вітаються, хоча й не всі. Іноді ми покликані забирати абсолютно здорових чоловіків, жінок і дітей… І все ж їхні аури змінюються миттєво, і настає час відходу.)

Ральф згадав хлопця у в’язаному жилеті, що йшов у «Червоне яблуко». Той мав вигляд здоровий і життєрадісний… за винятком маслянистої смертельної плівки, що огортала його ауру.

Ральф відкрив було рота, маючи намір запитати про того юнака (або його долю), але промовчав. Тепер сонце стояло просто над головою, і Ральф був дивно впевнений у тому, що він і Луїза стали об’єктами обговорення й сальних натяків у таємному Місті Старих Шкап.

«Хто-небудь бачив їх?.. Ні?.. Гадаєш, вони втекли разом?.. Зникли, мов закохана парочка?.. Ну, не в їхньому ж віці, хоча цілком можливо, що вони живуть як чоловік і жінка… Не знаю, чи тепліє ще життя в його смердючому пісюні, однак Луїза завжди здавалася мені тією ще штучкою… Так, хода в неї прикметна…»

Образ його величезного проржавілого поршня, що спокійно чекає своєї години, промайнув у голові Ральфа, і він посміхнувся. Не зміг стриматися. А за мить стривожився, подумавши, що показує свої думки за допомогою аури, і моментально зачинив двері перед образом. Чи ж не підозріло позирає на нього Луїза?

Ральф швидко сконцентрував увагу на Клото.

(— Атропос слугує Випадковості. Не кожна смерть, яку люди називають «безглуздою», «передчасною» або «трагічною», справа його рук, але більшість. Коли в пожежі, що спалахнула в будинку для людей похилого віку, гине дюжина дідусів і бабусь, найімовірніше, тут потрудився Атропос, збираючи сувеніри й перерізуючи нитки. Коли без жодної видимої причини в колисці вмирає дитина, то це, мабуть, Атропос змахнув своїм іржавим скальпелем. Коли собака — так, навіть собака, оскільки все, що існує у світі шот-таймерів, належить або Визначеності, або Випадковості, — потрапляє під машину, тому що водій невчасно глянув на годинника…)

Луїза: (— Саме це й сталося з Розалі?)

Клото: (— Атропос — ось що сталося з Розалі. Джо Вайзер, знайомий Ральфа, був лише тим, що ми називаємо «виконуючою обставиною»).

Лахесіс: (Атропос — це й сталося з вашим другом, покійним містером Мак-Ґоверном).

І Ральф, і Луїза відчули одне й те ж: сум, але не подив. День уже наближався до вечора, минуло більше вісімнадцяти годин, за часом шот-таймерів, після їхньої останньої зустрічі з Біллом, а Ральф знав, що жити Мак-Ґоверну залишалося зовсім мало. Луїза, яка так необережно просунула руку всередину нього, знала все ще краще.

Ральф: (— Коли це сталося? Коли?)

Лахесіс: (— Невдовзі після нашої зустрічі. Коли він виходив з лікарні. Співчуваю вам, і даруйте, що повідомляю сумну новину так незграбно. Ми дуже рідко розмовляємо з шот-таймерами, тому й забуваємо, як саме варто говорити. Я не хотів образити вас, Ральфе і Луїзо).