Стівен Кінг - Безсоння

Луїза: (— Ви хочете сказати, що ще не знаєте, як нас звуть? Вибачте, але в це важко повірити).

Лахесіс: (— Ми могли довідатися, але вирішили не робити цього. Ми воліємо дотримувати правил шот-таймерів, коли це можливо. Ми вважаємо їхні правила чудовими, тому що вони, переходячи від одного покоління до іншого, створюють видимість життя, яке не припиняється.)

Луїза: (— Не розумію).

Ральф теж не розумів, та й не хотів розуміти. У голосі того, хто назвав себе Лахесісом, чулися слабкі нотки переваги, такі схожі на манеру Мак-Ґоверна, коли тому хотілося пофілософствувати або почитати нотацію.

Лахесіс: (— Це не так і важливо. Ми відчували, що ви прийдете. Ми знали, чоловіче, що ти спостерігав за нами в ніч на понеділок біля будинку…)

Тут у мові Лахесіса сталася накладка. Здавалося, він вимовив дві речі одночасно, аури згорнулися разом, як змія, що кусає себе за хвіст.

(…Мей Лочер.)

(Жінки, що померла.)

Луїза непевно ступнула вперед:

(— Мене звуть Луїза Чесс, а мого друга — Ральф Робертс. А тепер, коли ми відрекомендувалися, може, ви поясните, що відбувається навколо?)

Лахесіс: (— Варто назвати ще одного).

Клото: (— Ральф Робертс уже зробив це).

Луїза глянула на Ральфа, що кивав:

(— Вони говорять про лікаря № 3. Правильно?)

Клото й Лахесіс згідно кивнули. Обидва схвально посміхалися. Ральф вважав, що тепер йому варто було б заспокоїтися, але наразі це було годі зробити. Він був переляканий і дуже сердитий — ними уміло маніпулювали, стежачи за кожним кроком. Ця зустріч виявилася не випадковою, все було сплановано заздалегідь. Клото й Лахесіс, два лисих лікарі, що володіли величезним запасом часу, стояли в палаті Джиммі В. і чекали на появу шот-таймерів, ха-ха.

Глянувши на Фея, Ральф побачив, як той дістав із кишені книжку — «50 класичних шахових завдань». Він читав, задумливо колупаючись у носі. Після кількох попередніх досліджень Фей поринув доволі глибоко й витяг доволі велику «штучку», вивчив її, а тоді приклеїв до внутрішньої поверхні столика біля ліжка. Ральф зніяковіло відвернувся, згадавши прислів’я своєї бабусі: «Не хочеш страждати, не заглядай у замкову шпарину». Він дожив до сімдесяти, так повністю й не осягнувши його змісту. Але тепер його хвилювало інше питання:

(— Чому Фей не бачить нас? І чому нас не помітили Мак-Ґоверн і його приятель? І як чоловік зміг пройти крізь мене? Чи мені це тільки здалося?)

Клото посміхнувся.

(— Тобі не здалося. Спробуй уявити життя у формі будинку, Ральфе, — щось на кшталт хмарочоса).

Але Ральф відкрив, що Клото думав не зовсім про це. На якусь мить він уловив уявний образ, що виник у голові його співрозмовника, і образ цей був одночасно моторошним і прекрасним: величезна, складена з темних, помічених часом каменів вежа, що стоїть посередині величезного поля червоних троянд. Щілини вікон спіраллю спускалися до її підніжжя. Потім образ зник.

(— І ти, і Луїза, і всі інші шот-таймери живете на двох перших поверхах такої споруди. Звичайно, у будинку є ліфти…)

«Ні, — подумав Ральф. — Тільки не в тій вежі, яку я побачив у твоїх думках, друже. У тому будинку — якщо тільки він насправді існує — немає ніяких підйомників, а лише вузькі сходи, затягнуті павутиною, із дверима обабіч, що ведуть бозна-куди».

Лахесіс дивився на нього з дивною, майже підозрілою цікавістю, але Ральф вирішив, що йому начхати на цей погляд. Він повернувся до Клото, жестом попросивши його продовжувати.

Клото: (— Як я вже казав, там є ліфт, але шот-таймерам не дозволено користуватися ним за звичайних обставин. Ви не…)

(готові)

(пристосовані)

(--------)

Останнє пояснення здавалося найбільш доступним, але воно розвіялося, перш ніж Ральф устиг осмислити його. Луїза похитала головою, а потім знову звернула погляд на Клото й Лахесіса. Ральф розгнівався ще дужче. Усі утомливо довгі, безконечні нічні сидіння в очікуванні світанку, всі дні, які провів він, відчуваючи себе безумцем; зміст прочитаного, який доходить після третьої спроби; телефонні номери, які так легко запам’ятовував раніше, а тепер мусиш знаходити в довіднику…

Раптово прийшов спогад, що одночасно підсумовував і виправдовував гнів, який він відчував, дивлячись на лисих істот із темно-золотавими очима й сліпучою аурою. Ральф побачив, як він заглядає в кухонну шафу в пошуках бульйонного кубика, котрий, як наполегливо запевняє його змучений мозок, мав бути десь тут. Ральф побачив, як він переставляє банки, завмирає й знову береться за пошуки. Він побачив власне обличчя — вираз подиву й розгубленості, який так легко сприйняти за розумову відсталість, але насправді він означає лише крайню втому. Потім Ральф побачив, як опустилися його руки і як він завмер, немов очікуючи, що коробка з бульйонними кубиками виникне з власної волі.