Стівен Кінг - Безсоння

— Що трапилося? — поцікавився Мак-Ґоверн.

— Нічого, але… Ти чув гуркіт? Схоже на постріл вихлопної труби автомобіля.

— Ні, слух у мене тепер уже не той, що колись. — Мак-Ґоверн хихикнув. — Якщо щось справді вибухнуло, сподіваюся тільки, що не в лабораторіях ядерної фізики.

— Тепер я теж нічого не чую. Швидше за все, просто моя уява.

Вони звернули до палати Боба Полгерста.

Ральф подумав: «Місіс Перрін сказала, що це схоже на пістолетний постріл. Подруга Луїзи подумала, що по ній повзла комашка, можливо, навіть укусила її. Просто різний підхід — так і піаністи по-різному виконують одну і ту ж п’єсу. Одне слово, люди відчувають, коли ми стикаємося з ними. Не знають, що це таке, але, поза всяким сумнівом, відчувають».

Луїза взяла Ральфа за руку й повела до палати № 313.

Вони стояли в коридорі, дивлячись крізь двері, як Мак-Ґоверн всідався на стілець біля ніг хворого. У кімнаті зібралося не менше восьми людей, і Ральф не міг бачити Боба Полгерста достатньо чітко, зате він бачив інше: хоча Боб і був оточений щільним саваном, «мотузочка» його залишалася недоторканою. Вона мала такий же неохайний вигляд, як і іржава вихлопна труба, відбита в одному місці й покручена в іншому… Але залишалася цілою.

Ральф повернувся до Луїзи:

(— Цим людям доведеться чекати довше, ніж вони розраховують.)

Луїза кивнула, тоді показала вниз на золотаво-зелені відбитки кроків — сліди чоловіків у білому. Ральф побачив, що сліди минули палату № 313, але звернули до наступних дверей — № 315, палати Джиммі В. Разом з Луїзою вони підійшли ближче й заглянули всередину. У Джиммі В. було троє відвідувачів, але один із них, що сидів поруч із ліжком. вважав, що крім нього тут більше нікого немає. Цим одним виявився Фей Чепін, який машинально переглядав купу листівок з побажаннями швидкого видужання, що лежали на тумбочці біля ліжка Джиммі. Двоє інших були саме тими лисими лікарями, яких Ральф уперше побачив біля будинку Мей Лочер. Вони стояли в ногах ліжка Джиммі В., урочисті у своїх сліпучо-чистих халатах, і тепер, зблизька, Ральф помітив відмінності в їхніх гладких, майже ідентичних обличчях. Просто таке неможливо розгледіти в бінокль — або поки не просунешся хоч трохи вище сходинками сприйняття. В основному відмінність завважувалася в очах — темних, без зіниць, затягнутих золотавим сяйвом. Ці очі світилися розумом і свідомістю. Їхні аури блищали й спалахували, мов одяг імператора…

…Або, можливо, центуріонів. Вони глянули на Ральфа й Луїзу, що стояли під дверима і трималися за руки, як двійко заблукалих у чарівному лісі малят, і посміхнулися їм.

(«Привіт, жінко».)

Мовив лікар № 1. У правій руці він тримав ножиці. Неймовірно довгі леза здавалися дуже гострими. Лікар № 2 зробив крок назустріч і кумедно вклонився:

(«Привіт, чоловіче. Ми на вас чекали».)

Ральф відчув, як напружилася, а потім обм’якла рука Луїзи, коли вона вирішила, що їм нібито нічого наразі не загрожує. Вона ступила крок, переводячи погляд з лікаря № 1 на лікаря № 2 і знову на першого.

(— Хто ви?)

Лікар № 1 схрестив руки на маленьких грудях. Гострі леза ножиць уляглися на всю довжину на обтягнуте білим ліве передпліччя.

(— У нас немає імен у тому розумінні, в якому їх мають шот-таймери, але ви можете називати нас, як у легенді, яку тобі розповів цей чоловік. Те, що спершу ці імена належали жінкам, [41] Мойри (гр.), або парки (рим.) — богині долі, дочки Зевса й Феміди. Стародавні греки уявляли їх як трьох жінок похилого віку: Клото («Прядильниця»), сидячи за веретеном, пряде життєву нитку; Лахесіс («Та, що визначає долю») всліпу виймає жереб, що випадає людині; Атропос («Невблаганна») у призначену годину обрізує нитку життя. нам однаково, бо ми за статтю не розрізняємося. Я буду Клото, хоча мені й не доводиться прясти нитку, а мій приятель і колега буде Лaxecic, хоча він ніколи не тягнув нічий жереб. Заходьте сюди — обоє, будь ласка!)

Луїза з Ральфом увійшли й стали між стільцем для відвідувачів і ліжком. Їхні рухи були обережними. Ральф не думав, що лікарі задумали щось лихе, але все-таки йому не хотілося підходити занадто близько. Їхні аури, такі яскраві й чудові в порівнянні з полем звичайних людей, лякали його, і, судячи з виразу обличчя Луїзи, вона відчувала те саме. Луїза, відчувши його погляд, повернула до нього лице й спробувала посміхнутися. «Моя Луїза», — подумав Ральф. Він обійняв жінку й пригорнув до себе.

Лахесіс: (— Ми повідомили вам наші імена — імена, якими ви можете користуватися; може, і ви назвете нам свої?)