Стівен Кінг - Історія Лізі

— Привіт, ти знову прокинувся, — каже вона. — Ось тобі загадка, на яку ти маєш дати відповідь. Ти пам’ятаєш, що з тобою сталося?

— Постріл, — шепоче він. — Хлопець. Тунель. Назад. Болить.

— Тобі ще трохи болітиме, — каже вона. — Чи не хотів би ти…

Він хапає її руку й просить на мить замовкнути. «Зараз він мені скаже, що він заблукав у темряві і я дала йому льоду», — думає Лізі зразка 2006 року.

Але він каже своїй дружині — яка раніше в цей день урятувала йому життя, розчерепивши голову божевільному маніякові срібною лопатою, — тільки одне:

— Було дуже жарко, правда ж?

Тон його голосу недбалий. І в його погляді немає нічого незвичного; він просто підтримує розмову. Просто збавляє час, тоді як червоне світло стає глибшим, тоді як апарати підтримання життєдіяльності організму клацають і попискують і зі своєї високої точки у проймі дверей Лізі зразка 2006 року бачить, як тремтіння — легке, але помітне — пробігає крізь її молодше «я»; бачить, як великий палець її лівої руки зісковзує з паперової обкладинки «Дикунів».

Я думаю: «Він або не пам’ятає, або вдає, ніби не пам’ятає, що він сказав, коли лежав на гудроні, — про те, що він міг би покликати його, якби захотів, що він міг би покликати Довгого хлопця, якби я захотіла його позбутися, — і що сказала я йому у відповідь, сказала, щоб він заткнувся й облишив цю тему… що, коли він стулить пельку, та проява піде собі геть.

Я запитую себе, чи справді йдеться про забуття — це коли він забув, що в нього стріляли, — чи це спеціальний вид нашого забуття, який радше нагадує той випадок, коли ми змітаємо сміття у скриню, а потім надійно її замикаємо. Я запитую свебе, а чи це взагалі має якусь вагу, якщо він знає, як усе можна зробити ліпше».

Коли вона лежала на своєму ліжку (і коли вона літає на чарівному килимі у вічному теперішньому часі свого сну), Лізі здригалася й намагалася викрикнути, звертаючись до свого молодшого «я», намагалася криком переконати ту молодшу Лізі, що це має, має вагу. «Не відпускай його з цим! — намагалася вона крикнути. — Нічого не можна забути навіки!» Але тут їй пригадалася інша приказка, яку вона чула, коли вони безліч разів грали в карти влітку біля озера в дні відпочинку, щоразу, коли якийсь гравець намагався побачити в тасуванні карт якийсь прихований трюк: «Облиш! Ти не зможеш вивести на світ із могили мерців!»

Ти не зможеш вивести на світ із могили мерців.

Проте вона робить іще одну спробу. Зосередивши всі свої розумові сили та волю, Лізі зразка 2006 року нахиляться вперед і, звісившись із чарівного килима, гучно кричить: «Він прикидається! СКОТ ПАМ’ЯТАЄ ВСЕ!», звертаючись до свого молодшого «я».

І на якусь безумну мить їй здається, що вона змогла пробитися крізь товщу часів… вона знає , що змогла пробитися. Лізі зразка 1988 р. вигинається у своєму кріслі, книжка вислизає з її руки і зі стуком падає на підлогу. Але перше ніж ця її версія встигає озирнутися, Скот Лендон дивиться прямим поглядом на жінку, що витає над дверима, дивиться на ту версію своєї дружини, якій судилося залишитися вдовою. Він знову вигинає губи колечком, але замість утворити бридкий і глузливий звук, він дмухає . Хоча це важко назвати дмуханням. Як він може дмухнути після всього, що довелося йому витерпіти того дня? Але й цієї його спроби досить, щоб виштовхати магічний килим НАЙЛІПШЕ БОРОШНО ПІЛСБЕРІ за двері, де він полетів, падаючи та пірнаючи вниз, як сухий листок, підхоплений ураганом. Лізі докладає відчайдушних зусиль, щоб утриматися на килимі, в міру того, як стіни лікарні швидко відбігають назад, але клятуща штуковина нахиляється, і вона падає, і

Лізі прокинулася. Вона сиділа, випроставши спину на ліжку й відчуваючи, як висихає піт на її лобі та під пахвами. Тут було відносно прохолодно завдяки вентилятору над головою, а проте їй було гаряче, як…

Їй було гаряче так, ніби вона сиділа в духовці засмоктування.

— Якщо й справді людина, яка сидить у духовці, може щось почувати, — сказала вона і знервовано засміялася.

Її сон швидко блякнув і розвалювався на шматки й клапті — єдине, що вона могла пригадати з якоюсь ясністю, було червоне світло призахідного сонця, яке десь сідало за обрій, — але вона прокинулася з божевільною переконаністю, що загніздилася десь на передньому краї її розуму, з божевільним імперативом: вона повинна знайти ту клятущу лопату. Срібну лопату.

— Навіщо? — запитала вона в порожньої кімнати.