Стівен Кінг - Історія Лізі

— Але якщо кожна книжка бодай трохи світить у цій темряві — а я в це вірю, я мушу в це вірити, серйозно чи жартома, бо інакше навіщо я писав би всі ці триклятущі повісті та романи? — тоді кожна бібліотека — то велике і яскраве багаття, яке ніколи не згасає і навколо якого збираються десятки тисяч людей і гріються там щодня та щоночі. І там ідеться не про 451 градус за Фаренгейтом. [4] 233 °C. Натяк на роман Рея Бредбері, який має назву «451 градус за Фаренгейтом». А чи не хотіли б ви, люди, погрітися біля вогнища з температурою чотири тисячі за Фаренгейтом, [5] 2204 °C. бо тут ви маєте не кухонну піч, тут ми говоримо про великі доменні печі мозку, про розжарені до червоного плавильні печі інтелекту. Ми сьогодні святкуємо закладини такого великого вогнища, і я вважаю за велику честь для себе брати участь у цій церемонії. Саме тут ми плюємо в очі забудькуватості, а невігластву даємо копняка в пах. Гей, фотографе!

Стівен Квінсленд клацає затвором, усміхаючись.

Скот, також усміхаючись, каже:

— Зробіть цей знімок. Начальство, можливо, й не захоче використати його, але для вашої колекції він буде добрий, ладен об заклад побитися.

Скот знову простягає перед собою орнаментальний інструмент, ніби знову хоче його закрутити. Публіка обнадійливо глибоко вдихає й затримує у грудях повітря, але цього разу Скот лише її дражнить. Він опускає ліву руку на держално лопати, ставить совок на землю і занурює у ґрунт, заховавши його жаркий блиск у глибині. Він перекидає викопаний шмат землі вбік і голосно вигукує:

— Я проголошую будівництво бібліотеки Шипмена відкритим для бізнесу!

Оплески, які лунають після цього, перетворюють попередні аплодисменти на щось подібне до чемного поплескування в долоні, яке можна почути на тенісних матчах учнів підготовчої школи. Лізі не знає, чи молодий містер Квінсленд зумів зняти перший церемоніальний помах навантаженою лопатою, та коли Скот здіймає ідіотську срібну лопату високо вгору, вказуючи нею на небо, як олімпійський герой, то Квінсленд задокументовує цю врочисту мить, напевне, сміючись за своїм фотоапаратом, коли він її знімає. Скот на якусь хвилину залишається в такій позі (саме тоді Лізі переводить погляд на Драпаела й бачить, що цей джентльмен утупився поглядом у містера Еддінґтона — Тонея). Потім Скот прикладає лопату собі до грудей, ніби рушницю після відповідної команди, і тримає її так із усмішкою на устах. На його щоках і на лобі виблискують великі краплі поту. Оплески починають стихати. Публіка думає, що він свою роль закінчив. Але Лізі має всі підстави думати, що він лише включив другу передачу.

Коли він переконується в тому, що вони знову можуть його чути, то занурює лопату в землю вдруге й перевертає землю ще раз.

— А цей кидок я присвячую Дикому Білові Їтсу! — вигукує він. — Цьому цинікові! А цей — Едґарові По, відомому також як Балтиморський Едді! А цей — Елфі Бестерові, і якщо ви його не читали, вам має бути соромно!

Він збивається з дихання, і Лізі починає трохи тривожитися. Адже так жарко . Вона намагається пригадати, що він з’їв за сніданком — щось легеньке чи щось важке?

— А цей… — Він занурює лопату в землю й тепер уже підважує чималенький клапоть дерну й підіймає його на лопаті вгору. Його сорочка на животі потемніла від поту. — А тепер прошу вас, згадайте про того, хто написав ту першу книжку, яка вам сподобалась. Я говорю про того автора, який ніби підклав під вас чарівний килим, і ви злетіли на ньому вгору. Ви розумієте, про кого я говорю?

Вони розуміли. Це було написано на кожному обернутому до нього обличчі.

— Я говорю про того письменника, чию книжку в ідеальному світі ви замовили б першою, коли бібліотека Шипмена нарешті відкриє перед вами двері. Отже, цей клапоть землі я перевертаю на честь того, хто написав таку книжку. — Він робить свій прощальний кидок лопатою, а тоді обертається до Драпаела, який мав би бути дуже задоволений акторською винахідливістю Скота — адже, поставлений перед необхідністю усної імпровізації, Скот зіграв свою роль просто блискуче, — але який, проте, має вигляд людини, що знемагає від спеки і якій усе страшенно остогидло. — Я думаю, на цьому закінчимо, — каже Скот і намагається віддати Драпаелу лопату.

— Ні, ні, вона ваша, — заперечує Драпаел. — Прийміть її як сувенір, як знак нашої вдячності. Разом із вашим чеком, звичайно. — На обличчі в нього з’являється крива посмішка й переходить у гримасу, що, на його думку, відповідає ситуації. — Чи не час нам піти пошукати, де працюють бодай якісь кондиціонери?