Стівен Кінг - Історія Лізі

— Бамкіт церковних дзвонів котиться по Енджел-стрит, — каже Білявчик — каже Ґерд Аллен Коул, — який, як згодом з’ясується, перебував протягом більшої частини сімнадцятого року свого життя в дорогій психіатричній лікарні, у штаті Вірджинія, і був випущений звідти як такий, що вилікувався й може жити нормальним життям. Лізі ловить кожне його слово. Вони проходять крізь дедалі гучніший гомін натовпу, як проходить ніж крізь м’який солодкий торт. — Як бурчання в животі, як краплі дощу по блясі даху! Як брудні та ніжні квіти — ось як церковні дзвони звучать у моєму підвалі, а вам це нібито й невідомо!

Рука, яка здається суцільними довгими білими пальцями, ковзає до краю білої сорочки, і Лізі розуміє, що тут відбувається. Воно постає перед нею короткими телевізійними кадрами

(Джордж Волес Артур Бремер)

з її дитинства. Вона дивиться на Скота, але Скот розмовляє з Драпаелом. Драпаел дивиться на Стівена Квінсленда, роздратований і похмурий вираз на обличчі Драпаела говорить, що на сьогодні з нього Годі! Вистачить! Стільки фотографій! Для одного дня! Щиро дякую! Квінсленд дивиться на свій фотоапарат, щось там підлаштовує, а Ентоні «Тоней» Еддінґтон робить нотатки у своєму блокноті. Вона нишком дивиться на старшого копа служби безпеки, того, який одягнений в уніформу хакі й носить на грудях бляху, схожу на велику-велику пихату дірку на людині . Він дивиться на публіку, але він явно дивиться не туди. Неможливо, щоб вона могла спостерігати за всіма цими людьми й за Білявчиком теж, але вона й справді за всім цим спостерігає і навіть бачить, як ворушаться губи Скота, промовляючи слова думаю, все було дуже добре, це такий собі пробний коментар, який він часто робить після подібних подій, і, о Боже, Маріє і святий Йосипе, вона намагається викрикнути ім’я Скота й остерегти його, але її горло замикається , в ньому висихає слина й воно перетворюється на суху заглибину, вона не може сказати нічого, й Білявчик відгортає полу своєї довгої сорочки, і під нею відкривається плетений шкіряний пояс і плаский безволосий живіт, живіт форелі, а на тлі тієї білої шкіри чорніє руків’я пістолета, який він тепер хапає в руку, й вона чує, як він каже, підступаючи до Скота з правого боку: «Якщо це заткне пельки дзвонам, справу буде зроблено. Пробач мені, батьку».

Вона поривається чи намагається підбігти до Скота, але її клятущі підошви наче приклеїлися до землі й просто перед нею стовбичать чиїсь плечі, це здоровенна студентка, чиє волосся перехоплене широкою білою шовковою стрічкою, на якій синіми літерами, що окреслені червоним, надруковано НЕШВІЛ (зверніть увагу на те, як детально вона все бачить), і Лізі відпихає її рукою, в якій тримає срібну лопату, й дебела студентка каркає: «Ей!», але воно звучить повільніше й більш розтягнуто, аніж справжнє «ей», ніби це «ей» було записане на швидкості 45 обертів за хвилину, а потім програне на швидкості 33 1/ 3оберта або навіть 16 обертів. Увесь світ перетворився на гарячу чорну смолу, й здоровенна дівка з НЕШВІЛОМ на волоссі на всю вічність закрила Скота від її погляду; усе, що вона спроможна бачити, — це плече Драпаела. І Тоні Еддінґтона, який гортає сторінки свого паскудного блокнота.

Нарешті широкоплеча студентка звільняє поле зору для Лізі, й, коли Драпаел та її чоловік знову стають для неї повністю видимі, Лізі бачить, що професор з англійського факультету рвучко підсмикує голову вгору й усе його тіло напружується від раптового страху. Лізі тепер бачить те, що побачив і Драпаел. Вона бачить Білявчика з пістолетом у руці (потім слідство з’ясує, що то був Ледісміт-22, виготовлений у Кореї й куплений на розпродажі домашніх речей у Південному Нешвілі за тридцять сім доларів), націленим на її чоловіка, який нарешті побачив небезпеку й зупинився. У тому часі, який існує для Лізі, усе це відбувається дуже й дуже повільно. Правда, вона не бачить, як куля вилітає з 22-міліметрового дула — принаймні виразно цього не бачить, — але вона чує, як Скот каже, дуже лагідно, розтягуючи кожне слово, як їй здається, на десять або й п’ятнадцять секунд: «Поговорімо про це, сину, гаразд?» А потім вона бачить, як полум’я вихоплюється з нікельованого пістолетного дула таким собі нерівним жовто-білим букетом. Вона чує звук пострілу — ідіотський, малозначущий, ніби хтось розірвав руками пакет із ленчем. Вона бачить, як Драпаел, цей пропечений на південному сонці паскудник, перелякано відстрибує ліворуч. Вона бачить, як нижня частина тіла Скота ніби падає назад. Але водночас його підборіддя нахиляється вперед. Сполучення цих двох рухів має дивний і граційний вигляд, воно нагадує якесь танцювальне па. Чорну пляму тепер чітко видно на правому боці його літнього спортивного піджака. «Сину, не роби цього, Богом тебе прошу», — каже він своїм протяглим у-часі-Лізі голосом, і навіть у-часі-Лізі вона чує, що його голос слабне з кожним словом, аж поки починає звучати, як голос пілота, що тренується в камері, де відтворено умови великої висоти. Проте, як Лізі здається, він досі не зрозумів, що вже одержав кулю. Вона майже переконана в цьому. Його піджак розкривається, як ворота, коли він викидає свою руку вперед наказовим жестом припини-це , і вона враз усвідомлює дві речі. Першу — що його сорочка під піджаком забарвлюється в червоний колір. І другу — що вона нарешті спромоглася зірватися з місця й побігти, принаймні їй здалося, що вона біжить.