Стівен Кінг - Історія Лізі

— Нехай би ліпше це зробив хтось інший , — зауважив Скот.

Тон його голосу був веселий, але Драпаел спохмурнів, наче ображений якимсь несправедливим звинуваченням. Глибоко зітхнувши, він продовжив:

— Після вітальних оплесків — вступна частина…

— Як після ночі — день, — промурмотів Скот.

— А потім ви скажете кілька слів, — закінчив Драпаел.

За випаленим пустирем, який чекав на бібліотеку, блищала в сонячному світлі нещодавно залита гудроном гладенька поверхня паркувального майданчика, покреслена яскравими жовтими лініями. Лізі побачила з її протилежного боку фантастичні брижі на поверхні води, якої насправді там не було.

— З превеликим задоволенням, — погодився Скот.

Незмінно добрий гумор, яким супроводжувалися його відповіді, здавалося, занепокоїв Драпаела.

— Я сподіваюся, ви не станете говорити дуже багато на відкритті будівельного майданчика, — сказав він Скотові, коли вони підійшли до обтягнутої мотузяним бар’єром ділянки.

Сама ділянка була порожньою, але досить великий натовп уже з’юрмився навкруг неї, розтягшись майже до паркувального майданчика, який був значно далі. Ще численніша юрба прийшла слідом за Драпаелом і Лендонами від Інмен-Холу. Незабаром обидва натовпи злилися, й Лізі, яка зазвичай не мала нічого проти натовпу, як і проти турбулентності на висоті двадцять тисяч футів, чомусь налаштувалася вороже до цього великого збіговиська людей. Їй спало на думку, що так багато людей у такий спекотний день висмокчуть усе повітря з навколишнього простору. Ідіотська думка, але…

— Щось дуже жарко навіть для Нешвіла в серпні, чи не так, Тоней?

Тоні Еддінґтон із готовністю кивнув, але не сказав нічого. Єдиною його реплікою досі була та, якою він ідентифікував фотографа, що невтомно вистрибував навколо них, як Стівена Квінсленда з Нешвілської газети «Америкен», що працював також і для щорічника «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю».

— Сподіваюся, всі ви йому допоможете, якщо зможете, — сказав Тоні Еддінґтон Скотові, коли вони розпочали свій похід туди.

— Коли ви закінчите говорити, — сказав Драпаел, — пролунають іще одні оплески. — Тоді ви, містей Лендон…

— Скот.

Крива посмішка зблиснула на обличчі Драпаела, але за мить вона зникла.

— Тоді, Скоте, ви підете й пегекинете ту пегшу надзвичайно важливу лопайту зеймлі.

Пегекинете? Пегшу? Лопайту? Зеймлі? Лізі на мить замислилася, перш ніж до неї дійшло, що це Драпаел на своєму неймовірному тягучому луїзіанському діалекті сказав перекинете ту першу надзвичайно важливу лопату землі.

— Мене це цілком улаштовує, — відповів Скот, а більше нічого вже не встиг сказати, бо вони прибули на місце.

Можливо, спогад про розбиту склянку — пов’язаний із поганим передчуттям — впливає на Лізі, але прямокутник розпушеної землі нагадує їй могилу. Це могила розміру XL, могила для велетня. Два натовпи зливаються в один навколо неї і створюють щось подібне до відчуття всмоктувального отвору посередині. Працівники кампусної служби безпеки стоять тепер біля кожного кута прямокутного бар’єра з оксамитової стрічки, під яку пірнули Драпаел, Скот і «Тоней» Еддінґтон. Фотограф Квінсленд невтомно танцює з великим «Ніконом» у руках, якого тримає перед своїм обличчям. Працює для фотовиставки , — думає Лізі й усвідомлює, що вона йому заздрить. Він такий вільний, літає навколо, наче комар у спекотному задушливому повітрі; йому лише двадцять п’ять років, і всі кляті органи його тіла досі працюють. Проте Драпаел дивиться на нього з дедалі більшим роздратуванням, якого Квінсленд умисно не помічає, доки не робить той знімок, що його прагнув зробити. Лізі припускає, що то знімок одного Скота з ногою на ідіотській срібній лопаті та з розвіяним на вітрі волоссям. У кожному разі, молодий представник фотоцеху опускає свою велику камеру й відступає до натовпу. І саме тоді, коли Ліза проводжає його очима, вона вперше бачить того психа. Він має такий вигляд, про який місцевий репортер згодом напише: «Він скидався на Джона Леннона в останні дні його інтриги з героїном — глибоко запалі, спостережливі очі дивно й тривожно контрастували з його по-дитячому замисленим обличчям».

Проте тієї миті Лізі навряд чи помітила щось інше, крім розкуйовдженої чуприни того суб’єкта. Сьогодні спостереження за людьми її не цікавлять. Усі її думки зосереджені на тому, коли ж це закінчиться й вона нарешті зможе зачинитися у ванній в будівлі англійського факультету, яку видно за паркувальним майданчиком, і витягти неслухняну тканину трусиків із розколини між своїми сідницями. Вона муситиме також попісяти, але в дану мить це бажання видається їй другорядним.