Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Луїсе? — голос ближче. Стривожений.

Світ знову набрав звичних обрисів.

— З тобою все гаразд?

Він посміхнувся.

— Так, — відповів він. — Усе нормально, Міссі.

Вона підписалася за себе і за свого чоловіка — містер та місіс Девід Дендрідж — круглим, виробленим за методикою Палмера почерком, і зазначила свою адресу — Олд Бакспорт-роуд, 67, а потім підняла очі на Луїса і швидко опустила їх, неначе той факт, що вона мешкала на вулиці, де загинув Ґейдж, був злочином.

— Тримайся, Луїсе, — прошепотіла вона.

Девід Дендрідж потиснув йому руку і щось нерозбірливо пробурчав. Його гострий, випнутий кадик ходив вгору-вниз. Потім він швидко наздогнав дружину і вони разом пішли дивитися на труну, виготовлену в Сторівілі, штат Огайо, — місці, де Ґейдж ніколи не бував і де його ніхто не знав.

За Дендріджами йшли всі решта, і Луїс приймав їх, їхні рукостискання, обійми, сльози. Комірець та верх рукава темно-сірого костюму скоро зволожилися. Задушливий запах квітів долинув навіть сюди, у задню частину кімнати, і просякнув її похоронним чадом. Він з дитинства пам’ятав цей аромат — солодкий, нудотний, смертельний запах квітів.

Тридцять два рази Луїс почув, як милосердно було те, що Ґейдж не страждав. Тридцять п’ять разів йому казали, що не відомі присуди Господні і не звідані шляхи Його. А ще дванадцять разів він почув, що Ґейдж тепер серед янголів.

Це почало діяти йому на нерви. Замість того щоб втратити своє умовне значення (як це буває з вашим власним іменем, коли його повторюють знову і знову), ці слова все глибше вгризалися в його свідомість. І коли підійшли його тесть і теща, він уже почувався пораненим бійцем.

Перша його думка була про те, що Рейчел мала рацію: Ірвін Ґолдман дійсно постарів. Скільки там йому було? П’ятдесят вісім, п’ятдесят дев’ять? А сьогодні здавалося, що йому добряче за сімдесят. З лисою головою і гігантськими окуляриськами він був абсурдно схожим на ізраїльського прем’єр-міністра Менахема Бегіна.

Коли Рейчел повернулася з Дня подяки, вона казала Луїсу, що Ґолдман постарів, та Луїс не думав, що аж настільки. « Хоча, мабуть, тоді все було не так погано », — подумав Луїс. На День подяки старий ще ж не втратив онука.

Дорі йшла поруч з ним. Вона ховала обличчя за двома чи навіть трьома шарами чорної вуалі. Її волосся було модного блакитного кольору, який так полюбляють статечні пані з вищого класу. Вона тримала чоловіка під руку. Луїс бачив лишень, як блищали сльози у неї під вуаллю.

І тут Луїс вирішив, що минуле треба залишити в минулому, що він більше не хоче триматися за старі образи. Це вже було занадто. Він більше не міг витримувати всі ці банальності.

— Ірвіне, Дорі, — пробурмотів він. — Дякую, що прийшли.

Він простягнув до них руки, наче водночас хотів потиснути руку батьку Рейчел і обійняти її матір (або ж навіть обійняти їх обох). Він відчув, як у нього на очах виступають сльози. На якусь мить йому сяйнула божевільна думка, що вони зараз можуть знищити всі бар’єри, що Ґейдж своєю смертю допоможе їм у цьому — і, як у романах для екзальтованих панянок, смерть примирить їх, а не лише посіє нестерпний, нескінченний біль, що все зростав і зростав.

Дорі рушила до нього, бажаючи, мабуть, також простягнути йому руку. Вона почала: «О, Луїсе…» — інші слова потонули в гаморі, — і Ґолдман смикнув дружину назад. На мить вони всі троє завмерли в цій дивній позі, яку не помітив ніхто, крім них самих (і, може, похоронного агента, який стояв у кутку Східної зали — як колись стояв дядько Карл): Луїс із напівпростягнутими руками, Ірвін та Дорі Ґолдман застиглі, як фігурки на весільному торті.

Луїс побачив, що в очах тестя не було сліз — ясні і чисті, вони світилися абсолютною ненавистю. («Та чи ж він вважає, що я вбив Ґейджа, аби йому досадити?» — подумки поцікавився Луїс.) Ті очі дивилися на Луїса, оцінювали і бачили лише того плюгавого злодюгу, який викрав його дочку і завдав їй горя… а потім зовсім перестали його помічати. Потім очі зиркнули ліворуч від Луїса — туди, де стояла труна Ґейджа, і тільки тоді вони пом’якшилися.

Луїс наважився на останнє зусилля.

— Ірвіне, — мовив він. — Дорі. Будь ласка. Ми маємо пройти через це разом.

— Луїсе… — знову відповіла Дорі, м’яко, як здалося.

Вони пройшли повз нього — мабуть, Ірвін Ґолдман потягнув дружину далі, вперто не помічаючи Луїса Кріда. Вони підійшли до труни, і Ґолдман витягнув з кишені костюма маленьку чорну ярмулку.

«А ви не розписалися в книзі», — подумав Луїс, і тут болючий спазм так скрутив його кишки, що обличчя перекосилося від болю.