Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Надворі блищали зорі й холодно світив місяць. Світла бракувало для тіней, але вистачало, щоб бачити дорогу. Діставшись гаража, він миттю осліп. Десь тут був вимикач, але він, хай йому грець, не пам’ятав зараз де.

Крід пробирався навпомацки; його лякала перспектива розбити коліно, перечепившись об якусь іграшку. Хоча б навіть і через червоноколісний велосипед Еллі. Або Ґейджевого крокодила.

Де ж кіт? Може, він його випустив?

Якимось чином Луїс вільно пройшов вперед і вперся в стіну. Він загнав собі глибоко в руку скалку і вигукнув: «Чорт!» Лайка полетіла в пітьму. Слова лунали втомлено, без злоби. Здавалося, що весь гараж вирішив погратися з ним у хованки. Тепер він не міг зрозуміти не тільки де вимикач, а й взагалі будь-що, навіть грьобані двері на кухню.

Він знову заходився повільно тинятися туди-сюди, рука все ще боліла. Ось як це — бути сліпим. Ці думки нагадали Луїсові про концерт Стіві Вандера, на який вони з Рейчел ходили. Коли? Років шість тому. Здавалося, це було так давно. Рейчел тоді була вагітною Еллі. Двоє хлопців підвели Вандера до синтезатора, проводячи повз дроти, що валялися по всій сцені, щоб він не впав. А потім, коли він мав танцювати з однією зі співачок, вона обережно вивела його на вільне місце. Луїс пам’ятав, що танцював артист добре, але була необхідна рука, яка вивела б його туди, де це можна робити.

«А як щодо руки, яка б вивела мене на кухню?» — подумав Луїс і раптом весь затремтів.

Якщо зараз у темряві до нього простягнеться рука — він кричатиме, і кричатиме, і кричатиме. Він стояв і не ворушився — чекав, коли вирівняється серцебиття. Ну ж бо, казав він собі. Годі цього гівна, годі, годі…

Де ж цей грьобаний кіт?

Крід врізався у задній бампер «універсала», і біль прокотився його тілом. На очах у нього виступили сльози. Луїс застрибав на одній нозі, розтираючи забиту гомілку: він нагадував чаплю. Хоч тепер він принаймні зрозумів, де перебуває, — географія гаража чітко вималювалася в його свідомості. До того ж очі вже призвичаїлися до темряви.

Він залишив кота вдома, згадалося Луїсу. Він не хотів торкатися його, не хотів брати на руки, не хотів…

І тут гаряче, пухнасте тіло Черча, наче болотна трясовина, схопило його за литку. Огидний хвіст удавом обвився навколо ноги, і Луїс закричав; він розкрив рота у дикому лементі.

— Татку! — закричала Еллі.

Вона вибігла з літака і кинулася до нього, проштовхуючись між пасажирами, як футболіст на полі. Більшість з них просто відходили, посміхаючись. Луїс був трохи збентежений її запалом, та все ж відчув, як широка ідіотська посмішка сама наповзає на його обличчя.

Рейчел несла на руках Ґейджа, який, зачувши щасливі верески Еллі, угледів Луїса.

— Тааать! — весело зарепетував малий і почав вовтузитися на матусиних руках. Дружина посміхнулася (трішки стомлено, як відзначив про себе Луїс) і поставила хлопчика на ноги. Він побіг за Еллі: жваво дріботів ніжками по доріжці, вигукуючи: — Таааать! Таааать!

Луїс звернув увагу на новий джемпер Ґейджа — вочевидь, дідусів подарунок. Тим часом Еллі налетіла на батька і видерлася на нього, як на дерево.

— Привіт, татку! — радісно заверещала вона і цмокнула його в щоку.

— Привіт, сонечку, — сказав він і нахилився, щоб піймати ще й Ґейджа. Луїс підхопив його й обійняв обох дітей. — Я так радий, що ви повернулися.

Потім підійшла Рейчел. Її саквояж і сумочка висіли на одній руці, а сумка для підгузків Ґейджа — на іншій. На сумці великими літерами було надруковано: «СКОРО Я БУДУ ДОРОСЛИМ ХЛОПЧИКОМ» — повідомлення, яке швидше мало тішити батьків, аніж маля, яке ці підгузки носить. Дружина нагадувала професійного фотографа, який виконав бридке і виснажливе замовлення.

Луїс протиснувся між дітьми і поцілував її в губи.

— Привіт.

— Привіт, док, — посміхнулася вона.

— Виглядаєш дуже змученою.

— А я і є змученою. До Бостона ми долетіли без проблем. На інший літак ми пересіли також без проблем. І навіть злетіли без проблем. Та як тільки літак піднявся над містом, Ґейдж глянув униз, сказав «Гально, гально» і одразу ж почав блювати.

— О Боже…

— Мені довелося одразу нести його в туалет, переодягати, — розповіла вона. — Не думаю, що це в нього якась інфекція… Мабуть, просто від літака знудило.

— Поїхали додому, — поквапив Луїс. — Я там готую «чилі».

— Чилі! Чилі! — з радісним полегшенням репетувала Еллі йому на вухо.

— Чівві! Чівві! — репетував Ґейдж у друге вухо, тим самим урівноважуючи силу звукової атаки.