Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

На хвильку йому здалося, що зараз він закричить: «Він купив їй шість суконь, а я повернув її грьобаного кота з мертвих, ну і хто більше любить її?»

Та слова померли, так і не встигнувши народитися. Він ніколи не скаже нічого подібного. Ніколи.

Рейчел м’яко доторкнулася до його плеча:

— Луїсе, їм так хотілося це зробити. Вони люблять дітей, але дуже рідко їх бачать. А ще вони старіють… Навряд чи ти б зараз впізнав мого батька… Правда.

— Його я б точно впізнав, — пробурмотів Луїс.

— Будь ласка, любий, спробуй зрозуміти. Спробуй бути добрішим… Тобі ж їхня увага не завдасть жодної шкоди.

Луїс довго на неї дивився і нарешті сказав:

— Завдасть. Навіть якщо не має того на меті, завдасть.

Вона вже відкрила рота, аби йому заперечити, та раптом з кімнати Еллі почувся крик:

— Татку! Мамо! Хто-небудь!

Рейчел уже піднялася, та Луїс посадив її назад:

— Побудь з Ґейджем. Я сходжу, — здається, він знав, у чому річ. Але ж він вигнав кота на вулицю, хай йому грець. Коли Еллі пішла спати, він піймав тварюку на кухні і викинув на вулицю. Він не хотів, щоб кіт спав з нею. Ніколи. Дивні думки про хвороби, пересипані спогадами про похоронний зал дядька Карла, навідували його, коли він уявляв Черча на ліжку Еллі.

Вона зрозуміє, що з котом щось не так і що він не такий. Як раніше.

Він вигнав кота надвір, але той повернувся. Напівсонна Еллі сиділа на ліжку, а Черч влігся на ковдрі, розпливаючись темною тінню. Його широко розплющені очі тупо блимали на світлі.

— Татку, викинь його, — Еллі майже стогнала. — Від нього так смердить.

— Тссс, Еллі, засинай, — сказав Луїс, вражений спокоєм у своєму голосі. Це нагадало йому ранок після того випадку лунатизму, коли помер Паскоу. Після прибуття в лазарет він одразу ж побіг у ванну — глянути в дзеркало, щоб побачити, як жахливо виглядає. Та виглядав він дуже навіть непогано. Тоді йому стало цікаво, скільки ж людей ходить навколо так — зі спокоєм на обличчі і жахливими секретами всередині.

Але ж це не секрет, чорт забирай! Це ж просто кіт!

Та Еллі мала рацію. Він огидно тхнув.

Луїс виніс кота з кімнати, намагаючись дихати через рот. Бувають же й гірші запахи: наприклад, лайно. Якось із місяць тому чистили каналізаційний відстійник. Джад тоді сказав: «Не Шанель номер п’ять, еге ж, Луїсе?» Або сморід гнійної рани — те, що доктор Брасерман називав «присмалена плоть», — був же ще гіршим. Та навіть запах з каталітичного конвертера «Цівіка» був куди бридкішим.

Проте запах від кота був якимось особливо відразливим. І як же цей шолудивий котяра продерся всередину? Луїс же виганяв його раніше — вимів мітлою, — коли вся родина була вже нагорі. Зараз він тримав його на руках уперше за весь тиждень. Кіт гаряче розпливався, як липка зараза, і Луїс подумки поцікавився: «Крізь яку шпарину ти проліз, виродку?»

Раптом йому пригадався той далекий сон — Паскоу просто проходить крізь двері між кухнею та гаражем. Може, й не було ніякої шпарини? Воже, воно просто прослизнуло крізь двері, як примара?

— Дурниці, — гучно прошепотів він трохи осиплим голосом.

Раптом Луїсові здалося, що кіт зараз почне вириватися у нього з рук і подряпає його.

Та Черч лежав непорушно, випромінюючи те бридке тепло і нудотний сморід, і дивився на Луїса так, неначе міг прочитати думки.

Крід відчинив двері і грубо штурхнув кота в гараж.

— Уперед, — сказав він. — Іди і вбий ще одну мишу.

Черч незграбно приземлився, вдарившись лапами об підлогу. Він кинув на Луїса огидний, повний ненависті погляд зелених очей. А потім пішов, похитуючись, наче п’яний.

«О Боже, Джаде, краще б ти мовчав », — подумав Луїс. Він підійшов до раковини і ретельно вимив руки, неначе перед операцією. « Ти робиш це тому, бо воно тримає тебе. Потім вигадуєш якісь причини … Тобі навіть здається, що це хороші причини … Та варто тобі хоч раз там побувати, і ти вже належиш сьому місцю … І ти готовий вигадувати найправедніші в світі причини, аби знову піти туди … »

Ні, він не міг звинувачувати Джада. Він пішов туди за власною волею, тож не міг звинувачувати Джада.

Луїс закрутив кран і взявся витирати руки. Раптом чоловік завмер і втупився поглядом у шматочок ночі за кухонним вікном.

«Чи означає це, що це місце тепер моє? І моє також?

Ні. Ні, якщо я сам цього не хочу».

Він повісив рушник і пішов нагору.

Рейчел уже була в ліжку з натягнутою до підборіддя ковдрою. Ґейдж лежав біля неї. Дружина кинула на нього винуватий погляд: