Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Мені складно говорити про це, — мовив він. — Я багато разів прокручував це у своїй голові, та ніколи нікому не розповідав. Інші також знали, та не говорили про це зі мнов, як і про секс. Я розмовляю про се з тобов, бо тварина твоя змінила си. Вона не конче стала небезпечною, але… іншою. Ти сам вгледів се?

Луїс пригадав, як Черч незграбно скочив на сидіння унітаза, його лапа мертво звисала з краю ванни. Пригадав ті тупі тьмяні очі, які вдивлялися у його власні.

І врешті кивнув.

— Коли я спустився, моя мама забилася в куток комори між ящиком для льоду та столом. На підлозі валялося щось біле — то були штори, які вона хотіла повісити.

А в дверному прорізі стояв Спот, мій пес. Він весь був у багні. Шерсть на його животі злиплася, була брудною і бридкою. Він просто стояв там — не гарчав і не гавкав, — та було втямки, що се саме він загнав маму в куток, хтів він то чи ні. Вона була нажахана, Луїсе. Не знаю, як ти ставишся до своїх батьків, та я своїх дуже любив. І розуміння того, що я так перелякав свою маму, стерло всю радість від того, що Спот вернувся. Я навіть не здивувався, що він був там.

— Я розумію, — докинув Луїс. — Коли я побачив Черча зранку… це видалося мені… — він замислився на мить. Абсолютно природним? Саме ці слова спали йому на думку, та це були неправильні слова. — Наче так і мало бути.

— Так. — Джад запалив цигарку, його руки тремтіли. — І моя мама вгледіла мене, досі в білизні, і кричала: «Нагодуй свого пса, Джаде! Нагодуй і забери звідси, він забруднить мені штори!»

Я знайшов якесь їдло та покликав його. Спершу він не відгукнувся, неначе не знав свого імені, і тоді я подумав, що це просто інший пес, який скидається на Спота, ось і все…

— Так! — вигукнув Луїс.

Джад кивнув.

— Та коли я покликав його вдруге і втретє, він підійшов. Він смикнувся в мій бік, і я вивів його на ґанок, і здалося, що він не вийшов крізь двері, а просто випав крізь них. Пес накинувся на недоїдки та зжер їх. Ото тоді мені вперше стало лячно — я почав торопати, що сталося. І все ж я став на коліна й обійняв Спота, бо дуже радів з того, що він вернувся. А потім він лизнув мене в щоку і…

Джада пересмикнуло, і він допив своє пиво.

— Луїсе, його язик був холодним. Неначе мене торкнули дохлою рибиною.

На мить вони обидва замовкли. Тоді Луїс попросив:

— Продовжуйте.

— Коли він наїв си, я дістав велику стару балію, яку ми тримали на задньому подвір’ї спеціально для нього, і вирішив його помити. Спот завжди ненавидів купатися. Ми з татом мали разом тримати його, та й то по справі ми були мокрі, як хлющі, тато гучно лаявся — а Спот сидів і дивився на нас із винуватим виглядом, собаки так уміють. А варто було нам його викупати, як він тут же знову стрибав у багнюку, вимазувався з голови до кінчика хвоста і біг у хату, бруднити скатертини і простирадла, які мама щойно випрала. Ну а мама тоді репетувала, що колись таки пристрелить клятого собацюру.

Але тої днини Спот тихо сидів у балії і пустив мені себе вимити. Він зовсім не рушів. І мені це не сподобалося. Це було наче… наче миєш шмат м’яса. Я дістав старого рушника і витер пса насухо. Я міг розгледіти місця, де його поранили сплутані дроти, — там бракувало шерсті, а на шкірі виднілися виямки. Так виглядають рани років через п’ять після загоєння.

Луїс кивнув. За часи своєї лікарської практики він не раз бачив подібне. Рани ніколи не загоюються до кінця. Як могили, які не засипати до краю, подумалось йому.

— А потім я побачив його голову. Там була ще одна виямка, вже заросла білою шерстю. Якраз біля вуха.

— Там, куди поцілив ваш батько, — здогадався Луїс.

Джад кивнув.

— Джаде, застрелити людину чи тварину не так легко, як здається. Самовбивці-невдахи, які овочами валяються по лікарнях або вже повністю очуняли, часто навіть не здогадуються, що куля може пробити черепну коробку і вийти з іншого боку, не зачепивши мозок. У мене в практиці був випадок, коли один довбень вистрелив собі в праве вухо і помер через те, що куля потрапила в яремну вену з іншого боку голови. Траєкторія тієї кулі нагадувала якийсь заплутаний туристичний маршрут.

Старий посміхнувся і кивнув.

— Пам’ятаю, читав щось таке в одній із Норминих газет, «Стар» або «Енквайєр». Та якщо мій дедьо казав, що Спот мертвий, то так воно і було.

— Гаразд, — мовив Луїс. — Якщо ви кажете, що так і було, то так воно й було.

— Чи був кіт твоєї дочки мертвим?

— Я був переконаний, що так, — відповів Луїс.

— Тобі ж краще знати. Ти лікар.