Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

І тут він каже: «Ні ти, ні я не зломимо собі тут шию. Я йтиму попереду, а ти бери свого пса і неси його». І се направду так і було. Він прослизнув через бурелом м’яко, як шовкова хустина, навіть не позиркнувши долу. А я ніс Спота всю дорогу, хоч він і важив з тридцять п’ять фунтів, коли я самого мав не більша дев’яноста. Хочу сказати, Луїсе, що наступного ранку в мене боліло все тіло і розколювалася голова. Як ся’ маєш нині, Луїсе?

Луїс не відповів нічого, лише кивнув.

— Ми йшли і йшли, — вів далі Джад. — Здавалося, минула ціла вічність. Ліси були похмурішими в ті часи. А ще в них жило багацько птиці, голосів якої часом геть не розібрати. Всюди сновигали тварини. Найчастіше олені, та траплялися й лосі, ведмеді та рисі. За якийсь час мені в голову закралася кумедна думка, що старий Стенні Б. вже давно зник, а я йду в глушину за індіанцем. І зараз цей чорноокий індіанець з розмальованим писком обернеться, люто ошкіриться, стискаючи в руках томагавк — шматок сланцю, причеплений до палиці з ясеневого дерева, — і як схопить мене за горлянку, то й видере все волосся — забере собі скальп. Стенні більш не падав і навіть не оступавсь: він просто прямував з гордо піднятою головою, що тіко підживило мої здогадки. Та коли ми дійшли до Болота маленького бога, він обернувся до мене, і я вгледів, що це все ж таки був Стенні, а не падав він і не оступався, бо страшенно злякався. Так злякався, що аж протверезів.

Він казав мені тоді все, що я казав тобі минулої ночі: про птахів, про вогні Святого Ельма і що мені не треба зважати на те, що я чую і бачу. А головне, казав він, не одповідати, як щось до тебе заговорить. А тоді ми рушили через багнисько. Я дещо там угледів; не розповідатиму що, скажу лишень, що з того часу я там був п’ять разів і більше ніколи не стрічав те, що тоді, коли мені було десять. Та вже й не стріну, Луїсе, бо моя вчорашня оказія до індіанського могильника була останньою.

«Я ж не вірю в усю цю маячню, правда? — подумки запитав Луїс сам себе. Три банки пива допомагали йому вірити, що він критично оцінює ситуацію. — Я ж не вірю в усі ці побрехеньки старого француза про індіанський могильник, дух Вендіго та тварин, які повертаються до життя? Заради Бога, кіт просто знепритомнів, машина його вдарила й оглушила — ось і все. Це все бурмотіння божевільного старого, і не більше».

От тільки це було не так, Луїс знав, що це було не так, і навіть три банки пива не могли знищити це знання, як не змогли б і тридцять три.

Черч справді був мертвим. А ось тепер він живий. І щось у ньому змінилося, зламалося. У всьому коті було щось докорінно хибне. Щось сталося.

Джад вважав, що він повернув борг, от тільки лікування в могильнику мікмаків — не найкраща терапія, і погляд старого підтверджував, що він і сам це розуміє. Луїс подумав про те, що побачив — чи гадав, що побачив, — у Джадових очах минулої ночі. Ту шалену радість. І здалося йому, що рішення старого відвести Луїса з котом Еллі тієї ночі було не лише його власним рішенням.

«Та якщо не його, то чиїм же ще?» — гарячково запитував мозок Луїса. Відповіді не було, тож Луїс відсунув незручне питання на задвірки свідомості.

— Я поховав Спота і збудував курган, — вів далі Джад. — І коли все було зроблено, Стенні Б. заснув. Я мав потрусити його, щоб хоч трохи зіп’яти на ноги. Та коли ми зійшли вниз тими сорока чотирма сходинками…

— Сорока п’ятьма, — промимрив Луїс.

Джад кивнув.

— Еге ж, сорок п’ять. Так от, коли ми спустилися, Стенні йшов прямо і не хитався, неначе знову протверезів. Ми перейшли через болото, ліси та бурелом, і ось я вже знову був біля своєї хижі. Мені виділося, що майнуло годин з десять, та, по правді, все ще стояла повна темрява.

«І що си тепера буде?» — запитав я у Стенні. «Чекай, і сам побачиш», — буркнув той і знову пішов, падаючи й спотикаючись. Він, мабуть, спав тоді на стайні. Так стало, що мій пес Спот пережив Стенні Б. на два роки: цей ярига мав проблеми з печінков, і ось 4 липня 1912 року двоє малих знайшли посеред дороги його закляклий труп.

А я тієї ночі знову заліз до себе по плющу і заснув, тільки-но голова торкнула подушки.

Наступного ранку я прокинувся не раніше дев’ятої від того, що мене кликала мама. Тато працював на залізниці, тож він пішов ще о шостій ранку. — Джад на хвильку змовк. — А мамця не просто мене кликала: вона верещала.

Джад підійшов до холодильника і витягнув по пляшці пива «Міллер» собі й Луїсу. Відкрив їх об ручку комода. У світлі лампи його обличчя здавалося жовтим, як нікотин. Він випив півпляшки пива, відригнув і глянув у бік кімнати, де спала Норма. Тоді знову повернувся до Луїса.