Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Луїс дивився, як тканина, схожа на несправний парашут, милосердно накрила мертве обличчя. Майже миттєво на білому батисті проступили темно-багряні пелюстки троянд.

— Пробач мені, — сказав він втретє. — Мені так шко…

Щось заворушилося над ним, щось заскрипіло, і слова застигли на його губах. Воно було тихим, воно було непомітним, але — мислячим. О так, у цьому він переконався. Здавалося, що хтось хотів, аби він почув те шарудіння.

Руки у нього затрусилися, але Луїс вгамував тремтіння. Він обійшов накритий клітчастою клейонкою кухонний стіл і засунув руку в кишеню. Дістав звідти три шприци фірми «Бектон — Діксон» [168] Відома фірма, що виготовляла медичні засоби та обладнання. , витяг їх з картонної упаковки та наповнив такою дозою морфію, що нею можна було вбити й коня або бика Генретті, якщо до цього дійде. Він знову сховав шприци в кишеню.

Луїс вийшов з кухні, перетнув вітальню і зупинився перед сходами.

— Ґейдже? — покликав він.

Звідкись з пітьми над ним пролунало дитяче гиготіння — холодний, безрадісний сміх, від якого на спині Луїса повстали сироти.

Він почав підніматися.

Це був дуже довгий шлях нагору. Луїс чудово міг собі уявити засудженого до страти, який так само довго (і жахливо швидко водночас) іде на ешафот із зав’язаними за спиною руками та злиться, що не зможе ніколи в житті засвистіти.

Він досягнув останньої сходинки — одна рука в кишені, очі пильно дивляться на стіну. Як довго він так стояв? Луїс не знав. Зараз відчував, як остаточно здає його психіка. Це було неймовірне відчуття. Це було цікаво. Він уявляв, що відчуває під часу бурі обтяжене снігом дерево — якщо дерева можуть щось відчувати — за мить до повалення.

— Ґейдже, хочеш полетіти до Флориди зі мною? — спитав він наостанок.

Знову гиготіння.

Луїс повернувся і з жахом подивився на Рейчел. Дружина, до якої він колись прийшов з трояндою в зубах, тепер лежала посеред коридору мертвою. Її ноги були так само вивернуті, як і Джадові. Голова та спина притулені до стіни під кутом. Рейчел виглядала як жінка, яка заснула, читаючи в ліжку.

Він підійшов до неї.

«Привіт, кохана, — подумав він. — Нарешті ти вдома».

Плями розбризканої на шпалерах крові були ідіотської форми. Рейчел кололи дюжину разів, а може, й дві дюжини, хто знає? Це все зробив його скальпель.

Раптом він побачив її, по-справжньому побачив, і тоді Луїс Крід закричав.

Його крик, луною відбиваючись від стін, нісся крізь дім, у якому жила та гуляла тільки смерть. Вибалушені очі, посиніле обличчя, волосся дибки. Він кричав. Звук виривався з його горла пронизливим вереском, дзвонами пекла, що сповіщали не про смерть любові, але про смерть здорового глузду. В голові всі огидні óбрази постали водночас: Віктор Паскоу, який умирає на кабінетному килимі, Черч з клаптиками зеленого пакета на вусах, Ґейджева бейсбольна кепка лежить на дорозі, залита кров’ю. Однак чіткіше за всіх він бачив істоту, яку зустрів біля Болота маленького бога, істоту, яка повалила ті дерева, істоту з жовтими очима, Вендіго, істоту з Північних Земель, мертву істоту, дотик якої пробуджує невимовний апетит.

Рейчел не просто вбили.

Щось… щось пошматувало її.

(КЛАЦ!!!)

Щось клацнуло в його голові. Звук, з яким щось згоріло та навіки пішло на дно. Звук, який блискавкою пронизав Луїса. Звук, з яким відчинялися двері.

Заціпенівши, Луїс підвів погляд. Крик усе ще тремтів у його горлі. Там стояв Ґейдж. Рот його був вимазаний у крові, вона крапала з його підборіддя, губи витягнулися в пекельному вищирі. У руці він тримав скальпель Луїса.

І коли Ґейдж опустив лезо, Луїс відскочив, не думаючи вже ні про що. Скальпель просвистів повз чоловікове обличчя, і Ґейдж похитнувся. « Він такий же незграбний, як і Черч», — подумав Луїс і вдарив сина ногою. Ґейдж незграбно впав, і, перш ніж хлопчик встиг піднятися, Луїс уже сидів на ньому, коліно притискало руку зі скальпелем до підлоги.

— Ні, — задихалася істота під ним. Її обличчя викривилося і зморщилось. Лиховісні очі повнилися тупою тваринною ненавистю. — Ні! Ні! Ні!

Луїс дістав один зі шприців. Діяти треба було швидко. Істота під ним була слизькою, мов та риба, і вона б нізащо не відпустила скальпель, байдуже як сильно він давитиме їй на зап’ясток. До того ж здавалося, що вона йде брижами та міняться, якщо на неї дивитися: лице Джада, з мертвою печаткою обвинувачення на ньому, розтрощене обличчя Віктора Паскоу з безтямними порожніми очима. Воно було й дзеркалом також — у ньому відбилося Луїсове смертельно бліде, божевільне лице. Потім воно змінилося знову: стало мордою тої істоти з лісів — низькі брови, мертві жовті очі, довгий, гострий, роздвоєний язик; оскал і сичання.