Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

— Це Ірвін, Луїсе… Луїсе? Ти тут? Чуєш мене?

— Доброго ранку, Ірвіне, — озвався Луїс, і він уже знав, що скаже йому тесть. Він збагнув, що то за блакитна машина. Він зрозумів усе. Ланцюг… ланцюг, який веде у темряву… Луїс швидко рухався ним у глиб мороку. Якби ж йому вдалося відпустити його, перш ніж він побачить, що там, на тому кінці! Та це його ланцюг. Він сам його купив .

— На мить мені здалося, що нас роз’єднало, — сказав Ґолдман.

— Ні, телефон просто вислизнув з моєї долоні, — пояснив Луїс спокійним голосом.

— Рейчел дісталася додому вночі?

— Звісно, — відповів Луїс, а сам думав про блакитну машину, її смертельну непорушність і Черча на даху. Він кинув поглядом на брудні сліди маленьких ніжок на підлозі.

— Мені потрібно поговорити з нею, — попросив Ґолдман. — Прямо зараз. Це щодо Ейлін.

— Еллі? А що з Еллі?

— Я гадаю, що Рейчел…

— Рейчел зараз не вдома, — відрубав Луїс. — Вона пішла до магазину по хліб і молоко. То що з Еллі? Розказуйте, Ірвіне!

— Нам довелося відвезти її в лікарню, — через силу відповів Ґолдман. — Їй наснився кошмар чи навіть ціла серія жахіть. Вона впала в істерику і ніяк не могла опанувати себе. Вона…

— Їй дали заспокійливе?

— Що?

— Заспокійливе, — нетерпляче повторив Луїс. — Їй його дали?

— Так, звісно. Їй дали таблетку, і вона заснула.

— Вона щось говорила? Що її так сильно налякало? — Луїс стискав телефон до болю в руці.

Тиша на тому кінці дроту — довга тиша. Луїс не підганяв старого, як би йому не хотілося.

— Те, що вона сказала, дуже налякало Дорі, — врешті заговорив Ґолдман. — Спершу Еллі щось довго бурмотіла, а потім почала плакати так гучно, що ми розчули… Дорі ледь не… Ну, ти розумієш?

— Що вона сказала?

— Вона сказала, що Оз, Великий і Грізний, вбив її маму. Тільки вона це сказала не так… Вона сказала: «Оз, Вевикий і Гвізний», як казала наша інша дочка. Зельда. Луїсе, повір, я б краще запитав це у Рейчел, та як багато ви з нею розповідали Ейлін про Зельду та її смерть?

Луїс заплющив очі. Світ м’яко вислизав у нього з-під ніг, і голос Ґолдмана, здавалося, долинав з якогось густого туману.

Ти можеш почути звуки, схожі на голоси, — але то кричать гагари далі на південь звідси. Звуки ваблять до себе.

— Луїсе, ти ще тут?

— З нею все буде гаразд? — запитав Луїс якимось чужим для самого себе голосом. — З Еллі все буде гаразд? Які прогнози дає лікар?

— Запізнілий шок від похорону, — повідомив Ґолдман. — Приходив мій лікар, Летроп. Хороша людина. Сказав, що в Еллі була гарячка, і коли вона прокинеться сьогодні, то може навіть не пам’ятати всього. Та я гадаю, що Рейчел краще повернутися додому. Луїсе, мені страшно. Гадаю, що ти також мав би приїхати з нею.

Луїс промовчав. «Недремне око Господнє помічає навіть горобців», — писав у своїй Біблії король Яків [164] Канонічний для англомовного світу переклад Біблії, виконаний під патронатом короля Якова у 1611 році. По сьогодні саме цей текст має статус офіційного, «авторизованого» королем перекладу, хоча насправді жодного королівського затвердження не отримував. . Та Луїс був куди дрібнішим створінням, і його очі пильно вдивляються в брудні сліди на підлозі.

— Луїсе, Ґейдж мертвий, — вів далі Ґолдман. — Знаю, як складно вам зараз це осягнути — тобі й Рейчел, — та у вас же іще є дочка. А вона — жива, і дуже вас потребує.

Так, я розумію це. Ти можеш бути дурним старим пердуном, Ірвіне, та, мабуть, те жахіття, яке спіткало твоїх доньок квітневого дня у 1965-му, чогось тебе все ж таки навчило. Я потрібен їй, та не можу приїхати, бо боюся — як же я боюся, — що на моїх руках кров її мами.

Луїс роздивлявся свої руки та звернув увагу на бруд під нігтями, так схожий на бруд, який лишили маленькі ніжки на кухонній підлозі.

— Так, — мовив він. — Я розумію. Ми спробуємо приїхати якомога швидше, Ірвіне. Можливо, навіть сьогодні ввечері. Дякую.

— Ми зробили все, що могли, — запевнив Ґолдман. — Та, певно, ми вже застарі. Можливо, Луїсе, ми завжди були надто старими.

— А вона щось іще казала?

Відповідь Ґолдмана гупнула об його серце, як похоронний дзвін.

— Вона багато чого казала, та зрозумів я лише одне: «Паксоу каже, що вже надто пізно».

Луїс поклав слухавку і, немов у дурмані, посунув на кухню — чи то далі готувати сніданок, чи то щоб прибрати все. На півдорозі до кухні хвиля слабкості накрила його з головою, світ ураз посірів, Луїс сповз на підлогу й обмер — саме «обмер», бо на якусь мить здалося, що це вже смерть, що це вже назавжди. Він падав усе нижче й нижче в туманні глибини; йому здавалося, що він раз чи два виконав мертву петлю, глибоко пірнув і вийшов у напівпетлю Іммельмана [165] Фігура складного пілотажу, названа на честь німецького льотчика-аса Макса Іммельмана (1890–1916). . А потім упав на хворе коліно, і пекельний біль пронизав його, розриваючи свідомість на шмаття, обертаючись криком агонії, — і опритомнів. Якусь мить Луїс міг лише лежати, скрутившись, і вмиватися гарячими слізьми.