Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Джад зрозумів, що його знову надурили. Єдиною втіхою було те, що цього разу — востаннє. Кіт сидів у нього в ногах, глипав мутними очима та сичав, як чайник. А потім на ньому опинився Ґейдж — вуста викривилися в злий, чорний осміх, напівзаплющені очі були налиті кров’ю. Хлопчик нарешті витягнув праву руку з-за спини, і тут Джад збагнув, що в руці почвара тримає скальпель з чорного саквояжа Луїса.

— О Господи Ісусе, — він здійняв праву руку, щоб захиститися від удару. І раптом йому примарилося — бо цього точно не могло бути насправді, — що скальпель був водночас з обох боків його долоні. А потім щось тепле потекло по його обличчю, і він усе збагнув.

— Пизда тобі, старий! Повна пизда! — почвара Ґейдж здавлено реготав, видихаючи ядуче повітря в обличчя Джаду. — Я тобі такий пиздець влаштую! Я всім вам пиздець влаштую… я хочу!

Джад відхилився і схопив Ґейджа за зап’ястя. Шкіра малого злізла з його долоні, наче пергаментний папір.

Хлопчик витягнув скальпель з руки Джада, лишаючи на ній криваву смугу.

— ВСІМ… Я… ХОЧУ!

Скальпель опустився знову. Знову. І знову.

— Спробуйте тепер, мем, — мовив водій вантажівки. Він оглядав мотор машини, яку орендувала Рейчел.

Вона повернула ключ — «Шеветт» нарешті ожив. Водій вантажівки опустив кришку капота та підійшов до неї, витираючи руки великим синім носовичком. У нього було приємне рум’яне обличчя. Бейсболка з логотипом «Дайзартс Трак Стоп» зсунулася на потилицю.

— Велике вам дякую, — сказала Рейчел з очима на мокрому місці. — Просто не знаю, що б я без вас робила.

— Пусте! Це могла б полагодити і дитина, — посміхнувся водій. — Однак це було дивно. Взагалі ніколи не бачив, аби щось подібне ставалося з такими новенькими машинами, як ця.

— Чому дивно? Що з нею трапилося?

— Висмикнувся один із кабелів акумулятора. Ніхто в машині не копирсався, ви не знаєте?

— Ні, — відповіла Рейчел і знову подумала про те відчуття, яке недавно в неї виникло — вона потрапила на гумову стьожку найбільшої у світі рогатки.

— Мабуть, випав від трясучки, поки ви їхали. Але можете не хвилюватися, більше проблем з кабелями не буде. Я їх закріпив на совість.

— Ви не відмовитеся від маленької фінансової подяки? — боязко спитала Рейчел.

Водій зареготав:

— Не варто, мем! Нас же кличуть лицарями доріг, пам’ятаєте?

— Що ж… тоді дякую.

— Завжди будь ласка! — чолов’яга подарував їй свою сонячну посмішку, яка видавалася недоречною в ці темні години.

Рейчел посміхнулася у відповідь і обережно повела машину через парковку до дороги. Вона подивилася в обидва боки траси і вже за п’ять хвилин прямувала платною автомагістраллю на північ. Кава допомогла їй сильніше, ніж вона на те сподівалася. Вона відчувала, що повністю прокинулася — жодного натяку на втому, широко розплющені очі нагадували маленькі блюдця. Легкий страх повернувся до неї. Знову це абсурдне відчуття, ніби нею маніпулюють. Кабель акумулятора висмикнувся з клеми…

Аби вона затрималася достатньо надовго, аби…

Рейчел засміялася нервово. Достатньо надовго, аби що?

Аби щось невідворотне могло трапитися.

Це було тупо. Смішно. Однак, попри все, Рейчел все швидше і швидше гнала маленьку машину.

О п’ятій ранку, коли Джад намагався захиститися від скальпеля, якого вкрали з чорного саквояжа його доброго друга доктора Луїса Кріда, і коли її дочка підскочила в ліжку та кричала через жахний сон, якого, на щастя, не могла пригадати, Рейчел повернула з автомагістралі і, проїхавши по Гамонд-стрит вздовж цвинтаря, на якому в труні її сина було поховано заступ, перетнула міст, що поєднував Бенгор з Брюером. До чверті по п’ятій вона вже була на трасі № 15, що вела до Ладлоу.

Вона вирішила одразу їхати до Джада, щоб виконати хоча б частину своєї обіцянки. «Цівіка» на їхній під’їзній доріжці не було, і, хоча вона припускала, що той просто стоїть у гаражі, їхній дім виглядав порожнім та поснулим. І жодна інтуїція не підказала Рейчел, що Луїс удома.

Рейчел припаркувала машину біля Джадового пікапа та вилізла з «Шеветта», обережно роззираючись навколо. Трава була важкою від роси, яка виблискувала в чистому сяйві світанку. Десь проспівала пташка, і все знову занурилося в тишу. У дитинстві, коли Рейчел іноді прокидалася дуже рано і не знала, чим себе зайняти, вона почувалася самотньою, але мала піднесений настрій. Парадоксальне передчуття чогось нового та надзвичайного. Цього ранку вона не відчувала нічого чистого й приємного. Було тільки тягуче марево неспокою, яке нікуди не зникло за цю жахливу добу. Марево, яке завжди було з нею, відтоді як вона втратила сина.