Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

Тіто заглушив двигуни і згорбився, підперши голову долонями. Він міг і далі кружляти над косяком, безкінечно тролячи марлінів наживками, але не хотів. Якби Тіто Мелендес цікавився літературою, то, напевно, оцінив би іронічний символізм ситуації. На жаль, рибалка не читав Хемінгуея, а тому не знав, що охлялий від недоїдання старий Сантьяго із повісті «Старий і море» також ганявся за марлінами, точніше, за одним велетенським 5,5-метровим марліном.

Хвилі негучно ляскали об білий зі світло-зеленою смужкою борт. Далеко на заході прогримів грім. Течія без поспіху зносила катер на північ. Тіто з’їхав із крісла, присів просто на палубу та безсило звісив руки вздовж тіла. Йому нічого не хотілося. Тінь від навісу пролягла точно на рівні грудей рибалки: сонце в’їдалося у відкриті частини тіла з лівого боку. Здавалося, ніби тисячі крихітних комах-паразитів одночасно вбуравлюються в шкіру та впорскують пекучу отруту в розімлілі м’язи. В очах іноді темніло — чи то від голоду, чи то від спеки.

Здалеку знову долинув відгомін грому.

Тіто випав із реальності та не знав, скільки часу провалявся у напівзабутті на палубі човна, коли почув протяжний китовий стогін, який переривали клацання та тріск, схожі на звук роботи механічної друкарської машинки. Чоловік став навколішки, сперся руками на борт і не повірив власним очам:

— Святий Ісусе!

Тіто очікував побачити що завгодно. Після всього, що трапилося сьогодні, він не дуже здивувався б, якби з води неподалік човна виткнулася прямокутна голова кашалота. Кити — вони ж, як люди, серед китів також трапляються юродиві. Сто років кашалоти не запливали до еквадорського узбережжя, а тут, цілком можливо, якомусь закортіло побрьохатися на мілині. Але то був не кашалот. Те, що постало перед старим рибалкою, перетворило кров на холодне желе та примусило його замліти від страху. Страху перед невідомим.

На відстані сотні метрів від катера «Sea Ray» сплив горбатий кит. Певна річ, Тіто злякався не кита — горбані подеколи навідуються до Еквадору навіть під час Ель-Ніньйо, — старого шокував спосіб, у який дванадцятиметровий морський ссавець піднявся на поверхню. Кит лежав на боці та, схоже, не мав наміру повертатися у природне положення. У горбатих китів дуже характерні грудні плавці, зазвичай 4–5 метрів завдовжки, найбільші серед представників усього китового сімейства; лівий грудний стояв вертикально та виписував у повітрі хаотичні кола. Він нагадував покорчену артритом руку залишеного без поводиря сліпця, який, тлумлячи паніку, відчайдушно намагається знайти опору у великій порожній кімнаті. Сизо-чорний горизонтальний хвостовий плавець стирчав із води, неначе акулячий, і конвульсивно смикався.

Кит сам собі не належав.

Клацання різко стихло. Горбатий важко чмихнув і гучно заревів. Рибалка подумав, що так ревуть кити, яких викинуло на мілину та які не можуть зісковзнути назад у воду. Тіто придивився уважніше, шукаючи поранення — обламані гарпуни, круглі сліди від присосок гігантського кальмара, — які могли б пояснити незвичайну поведінку тварини, але нічого не знаходив. Чоловік зиркнув ліворуч і підібгав пошерхлі губи. На заході між випаленим небом і потемнілим океаном пролягла товста сіра смуга. Насувалася негода. Тіто відвів погляд, але встиг помітити, як на південному заході попелясту смугу хмар розітнули фіолетові тріщини блискавок. Відгомін грому накрив човен через півхвилини.

Несподівано 30-тонний горбань перевернувся на спину. Секунд п’ять лежав нерухомо, а тоді, застогнавши ще голосніше, замолотив усіма плавцями по воді. «Він так задихнеться», — байдуже зауважив чоловік. Кит був живий, але не контролював себе і не розумів, що з ним коїться. Тіто вперше в житті відчув, що аж палає від бажання якнайшвидше вшитися з моря й опинитися на твердій землі.

Коли здійняті очманілим ссавцем коливання досягли човна, щось із силою вдарило об днище катера. Від несподіванки Тіто присів і втягнув голову в плечі. Повернувши голову до ехолота, старий відчув, як від страху завмирає подих і стискаються його кишки.

— Що ж це за хрінь така? — прошепотів рибалка.

Косяк стрілою зринав із дна океану. І вістря стріли було спрямовано точно в його катер.

Лясь!

Трісь!

Дрин-н-н!

Палуба затремтіла. Марліни на повній швидкості врізались у днище. Кілька рибин промахнулися і, неначе випущені з підводного човна балістичні ракети, повилітали з води, піднявшись високо над поверхнею — значно вище, ніж Тіто міг би уявити, скориставшись своїми знаннями про море. Провівши рибину поглядом, старий спостеріг, що марлін не перевернувся у повітрі й увійшов у воду хвостом. Неначе бомба. Наче бездушна металева бомба.