Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Нарешті, Капітане Очевидність! Вони нам так чи так заважатимуть.

Жовта стіна оточувала нешироке, але по-домашньому затишне патіо з мініатюрним басейном і засадженою тропічною зеленню альтанкою. По периметру басейна, звісивши ноги у воду, сиділо кілька бекпекерів, на вигляд — студенти, подивившись на яких, Тимур відчув себе стариганем. В альтанці інша група молодих дівчат і хлопців щось жваво обговорювала, незважаючи на новоприбулих. На порозі рецепції на гостей уже чекала усміхнена присадкувата еквадорка років сорока — господиня хостелу.

— Bienvenidos! Welcome! — еквадорка привітно замахала руками.

Лаура махнула рукою у відповідь, але перед тим, як пройти до рецепції, притримала Тимура:

— Тобі не страшно? Цей пілот… стільки людей…

Українець не відповів і пішов у напрямку рецепції.

Тимур і Лаура встигли заселитися та навіть прийняти душ перед тим, як на чорному «Cadillac Escalade» до хостелу підвезли преподобного Ґроббелаара. Вони саме зійшли до рецепції та розпитували господиню, де можна повечеряти, коли знадвору долинули крики, лайка, кілька глухих ударів, після чого повітря затремтіло від гуркітливого голосу Ріно. Тимур і Луара кинулися до хвіртки та вискочили на вулицю в той момент, коли «Cadillac Escalade», від’їжджаючи, порівнявся з церковкою «Iglesia Evangelica Kurios», яку від хостелу відділяло півтори сотні метрів. Позашляховик набирав швидкість, тягнучи за собою непоказний шлейф із куряви. Габаритний наплічник Ріно лежав у пилюці за крок від металевих воріт. Сам Ріно, набравши в жменю каміння та грудок асфальту, жбурляв їх услід «Cadillac’у». На підборідді велетня теліпалася не до кінця відірвана смужка скотчу. На зап’ястях проступали червоні сліди. Схоже, його до останнього тримали зв’язаним.

Слідом за українцем і француженкою до воріт патіо наблизилися кілька розбурханих галасом постояльців «Dreamkapture hostal».

Тимур сконфужено спостерігав, як незграбний південноафриканець, злісно чмихаючи та шалено вимахуючи дебелим ручищем, жбурляє каменюки в позашляховик. Клейка смужка ніяк не відліплювалася від губи. Камені, деякі з яких були чималими, із тихим посвистом розрізали темряву. Один із останніх із гучним « дун-н-н! » таки влучив у багажник акурат над номерним знаком.

— Отак вам, скоти!

Зрештою снаряди Ріно більше не долітали до автомобіля. Чорний «Cadillac», востаннє змигнувши стоп-вогнями, зник за поворотом. Ріно, важко віддихуючись, випростався посеред вулиці й уперся руками в боки.

— Ти в нормі? — запитала Лаура. Здоровань не відповів. — Ріно?

На лівій вилиці, під оком ґевала, розпливався синець. «Ліхтар», мабуть, поставили щойно — він збільшувався на очах.

— У тебе синець, — тицьнула пальцем психіатр.

Ріно труснув головою, неначе муху відганяв:

— Пусте! Невдало моргнув, коли виходив із машини.

— Ти точно о’кей? — озвався Тимур.

Замість відповіді здоровань випалив, люто блискаючи очима:

— Ви бачили, як вони на мене налетіли? Членосмоки хрінові! Гівноїди сракоголові! Втрьох на одного.

Ріно не любив програвати, і цю рису його характеру не змогло викорчувати навіть чотирирічне длубання в біблійних текстах. Лаура прикусила губу. Тимур відвів погляд, силкуючись не розсміятись. Довкола збиралося все більше бекпекерів із хостелу.

— Чого вони так витріщаються? — сердито прогавкав преподобний.

— Бо, напевно, знають англійську, — пояснила Лаура, а тоді підійшла й акуратно відірвала скотч від підборіддя Ріно. — А ще на тобі комірець священнослужителя.

— Курва! — вилаявся здоровань. — От і я про те! Як вони посміли так поводитися з римо-католицьким дияконом?! — По тому доказав спокійніше: — Пішли десь поїмо. А то я голодний, як лев після злучки.

— Супер, — Лаура ще дужче прикусила губу, але не змогла стримати посмішку.

— Що ? — вирячився на неї Хедхантер. — Коли в левиці тічка, то лев її по сорок разів на день шпокає. Ти що, не знала? Вони на цей час навіть від їжі відмовляються. Це ж, бляха, загальновідомий факт!

— Ходімо, — Тимур узяв Ріно під лікоть і потягнув у напрямку, протилежному до того, у якому зникли федерали. — Доки нас не заарештували за порушення громадського спокою.

Ґуаякільський інститут неврології, який до 2011-го функціонував як психіатрична лікарня імені Лоренцо Понсе, є однією з чотирьох державних клінік, які знаходяться в підпорядкуванні Благодійницької ради міста Ґуаякіль ( Junta de Beneficencia de Guayaquil ). Основна мета діяльності інституту — лікування, реабілітація та реінтеграція в суспільство людей із психічними, неврологічними чи аддиктивними розладами, а також проведення неврологічних досліджень. Заклад складається з, власне, психіатричної лікарні імені Понсе, блоку для досліджень аддиктивної поведінки, центру досліджень мозку й інших структурних підрозділів. Інститут було засновано 1881 року як звичайну божевільню, 1954-го він став повноцінною лікарнею, а не просто місцем, де утримують психів, і впродовж наступного півстоліття перетворився на грандіозний психіатричний комплекс, розрахований на одночасне лікування не менше ніж восьмисот хворих (максимальна кількість лікарняних ліжок — 950). За звичайних умов більшість койок були вільними, а тому лікарі Інституту неврології допомагали не тільки психічнохворим, але й літнім, немічним еквадорцям, яких покинули їхні сім’ї або за якими просто немає кому доглядати та які не можуть подбати про себе самі.