Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

До кінця тижня Америку лихоманило, як 2001-го.

Вівторок, 13 січня, 19:30 (UTC +1)

Міжнародний аеропорт Франкфурт-на-Майні

Франкфурт, Німеччина

У терміналі 2Е найбільшого німецького аеропорту пахло парфумами та кавою. Лаура з наплічником за спиною неквапом походжала між яскраво підсвіченими вітринами duty free магазинів в очікуванні посадки на рейс SW286 до Віндхука. Багажу вона не здавала. Усі речі — пару легких кросівок для Намібії, змінну білизну, гігієнічні причандали та роман «Золотий Лис» Уілбура Сміта — вмістила в наплічнику. Попри те, що після Намібії їй, мабуть, доведеться летіти до України, психіатр не прихопила теплого одягу, вирішивши обмежитися тим, що на ній. Біля крамниці з пресою та книгами жінка спинилась і згадала, що за цілий день не зателефонувала Антоніо. Вона дістала смартфон, під’єдналася до мережі та набрала Арреолу через Skype.

З’єднання встановилося через хвилину.

— Привіт, Тоні! — привіталась Лаура. — Як у тебе?

Навіть на крихітному екрані смартфона впадало в око, як змарнів за минулу добу Антоніо. Чоловік відповів утомленим, розчавленим голосом:

— Без помітних змін. Убивств поменшало, за ніч привезли лише десятеро «сутінкових», але поки я не можу сказати, чи то епідемія згасає, чи то поліція та армія силою створили на вулицях міста крихку видимість порядку. Тобто я не впевнений, що кількість «сутінкових» реально зменшується. Можливо, бійці спецпідрозділів просто розстрілюють усіх підозрілих на місці, не чекаючи, доки вони перегризуть комусь горлянку та потраплять до мене. Нормальні люди на вулицю не потикаються.

— А ти сам як?

— Сьогодні ночував у Інституті. Мені здається, тут безпечніше.

— Розумію. Як щодо того, про що я говорила?

— Ти про епіцентр, із якого, ймовірно, поширюється пошесть?

— Так.

— Є одна цікава інформація. За день до перших виявів агресії на південно-західному узбережжі Еквадору стався масовий викид риби. Власне, не лише риби. На берег викинулися кити, акули, морські скати, кальмари, черепахи — все, що було у воді. Місце локалізували, причину досі не з’ясували, але журналісти не сумніваються, що хтось із місцевих рибалок устиг набрати риби до того, як на місце прибули екологи та спеціалісти з рибнагляду, після чого продав її на ринку в Ґуаякілі. Я спілкувався зі знайомими з армії. Вони не заперечують, що такий варіант…

— Це не може бути риба, — урвала його Лаура.

— Чому ти так упевнена?

— Бо я знаю, що це не риба, Тоні.

— Ти ЗНАЄШ?

— Шукайте далі.

— Чорт! — не стримався еквадорець. — Шукати щу? Якщо ти щось знаєш, розкажи мені!

Лаура ніяк не відреагувала, хоча з тону зрозуміла, що Антоніо засумнівався в ній, подумав, що вона пудрить йому мізки.

Видовженим холом термінала пролетіло оголошення про посадку: «Пасажирів рейсу ес-дабл’ю-два-вісім-шість авіакомпанії „Air Namibia“, що летить до Віндхука, просимо пройти до ґейту Е-дев’ять».

— Ти в аеропорту? — здивувався Арреола. — Куди ти летиш?

— До Намібії, — побачивши розчарування на зім’ятому обличчі, Лаура швидко додала: — На день, не більше. Тоні, я все тобі поясню, наберись терпіння. Я лечу до Намібії, щоб… — вона затнулася, не знаючи, як розповісти про Ріно ( …щоб запитати поради у відставного найманого вбивці? …щоб поговорити зі святошею? ), — …щоб зустрітися з чоловіком, без якого нам із тобою нічого не вдасться, який допоможе нам, Тоні. Розумієш? Я намагатимусь умовити його полетіти зі мною до Ґуаякіля.

Еквадорець трохи ожив, певно, подумавши, що Лаура вирішила привезти до Ґуаякіля професора психіатрії зі світовим ім’ям. Байдуже, що він не знав жодного такого з Намібії.

— Отже, ти прилетиш?

— Обов’язково! Я взяла відпустку на два тижні. Просто дай мені трохи часу.

— Добре, — змирився Антоніо. — Є ще дещо. Вони помирають. «Сутінкові» почали вмирати, як мухи.

— А це погано? — психіатр пожалкувала, щойно слова злетіли з уст. Лікар не має права так казати.

— Помирають найбільш буйні. За добу сконало тридцять чотири, якщо не помиляюсь. Винятково ті пацієнти, у яких за весь час перебування в Інституті не було просвітлень.

— Як саме вони помирають?

— Блюють, верещать, рвуть волосся на голові, корчаться від болю. А потім частина впадає в кому і по-тихому відходить, решта конає у конвульсіях.

Лаура могла б пояснити, що це типовий вияв передозування наноагентами NB-7ЅG або — хто знає? — якимось новішим поколінням нанороботів, хоча Тоні навряд чи повірив би їй.