Анна Хома - Репетитор

— Ви не родич, не лікар і не слідчий. Нас тут тепер постійно атакують його знайомі, тому не думайте, що ви один, кому ми відмовляємо. Це вказівка на рівні головного. І не турбуйте нас більше: в реанімації є достатньо роботи без вас, повірте.

Так йому відповів телефон.

Так чи приблизно так відповіла йому згодом жінка-лікар, яку він впізнав за безрукавкою, накинутою на білий костюм.

— Не треба сидіти під нашими дверима, ви все одно нічого не висидите. Вже восьма година, надворі темно, йдіть додому.

Він запхав їй до кишені п'ятдесят баксів. А може, треба було сто?

Лікар огледіла майданчик перед дверима реанімації, два театральні кріселка під стіною, видиму частину коридору, сказала: „Почекайте“, пішла, досить швидко повернулась і віддала йому гроші.

— Нічого не вийде. Не той варіант.

Тепер йому майже те ж саме сказала медсестра, яка вийшла зачиняти двері на ключ:

— Ви все ще… Скільки ж ви чекаєте?.. Не сердьтесь, будь ласка. Якби ви знали, як нас тут усі дістають: і з міністерства, і з облздороввідділу дзвонять, і погрожують, і нахабно завалюють сюди, в одязі, у брудному взутті, ніби чим більше нароблять галасу, тим швидше хворий встане і піде. Дивні люди.

Вона так вимовила оте „дивні люди“, що він, вимучений нестерпним чеканням, зморений і роздратований, глянув на неї… і собі усміхнувся. Не хамло, не дебіли, не худоба. Просто дивні люди. Кумедні люди. І нема чого лаятись, сердитись, ображатись.

…Нічого звичного. Нічого, що примусило б його підійти до неї десь на дискотеці й запросити до себе на квартиру. Навіть, коли б вони залишилися удвох на безлюдному острові. Не його стиль. Не його система координат.

Схоже, вони однолітки, а йому імпонують молодші; мабуть, вища на якийсь сантиметр, але для його „еґо“ це питання суттєве; правдоподібно вона — збитої комплекції, а не тонкокістної, в синьому костюмі, який ховав фігуру, і капцях на босу ногу. Волосся кольору темного пива, підняте догори і пришпилене штукенцією, яка сповзала, і вона щораз машинально поправляла її. Обличчя округле, з великими очима і губами. Відкрите, без загадок, без таємничих тіней, ще й густо всіяне веснянками.

Не його тип обличчя однозначно.

Чому ж він так довго його розглядає? Може, тому, що це перше привітне обличчя за стільки непривітних днів.

— Я не збираюся бігати містом і розголошувати цю інформацію. Лише я буду знати. Мушу знати.

Як ще їх просити?

Вона поправила заколку. Дивилась прямо, сірооко і трішечки збентежено. Так дивляться, коли не мають поняття, хто стоїть перед ними, а питати… не сміють?

— Вибачте, але я… не можу вам нічого сказати. Нам заборонили.

І зникла за непрозорими дверима.

…Ці двері він вивчить напам'ять. Ці крісла наб'ють йому оскомину. Ця лікарня стане йому снитись.

Він приходитиме сюди п'ять днів поспіль, питатиме одне і те ж саме і годинами чекатиме на відповідь. Інколи його навіть не проганятимуть. Додому він вертатиме ні з чим.

Але той перший свій візит він відкладе на поличку пам'яти, щоб при нагоді розібратися, що трапилось?

Чому, ламаючи голову над своєю велетенською проблемою, він раз по раз, потайки від самого себе, повертатиметься в думках до цієї дівчини, що не в його стилі?

Чим ця дівчина з чужою системою координат зачепила його на відрізку народження-смерть, щоб замість пошуків виходу з пастки він взявся переглядати позначки на власних осях абсцис і ординат, і усі ті позначки, усі колишні імена, голоси, губи, руки, тіла… раптом виявились нечіткими, бляклими, майже стертими часом і відстанями? Безслідними?

…Відкривши свіжокуплений блокнот, призупинившись і призадумавшись, Андрій написав: „День перший“, а під ним: „Магазин — лікарня — дім. Нічого“.

Подумав і дописав: „- 273 градуси Цельсія“. Фізики стверджують, що ото і є абсолютний нуль, абсолютне ніщо. Не мав причин їм не вірити.

…Накрившись ковдрою з головою, Андрій спробував заснути. Але холод володарював нестерпний.

Заплутані в хмарах рідкісні зірки давали занадто мало світла, щоб можна було зігрітися, вижити і дочекатися заблукалого сонця.

Але вмирати швидше, ніж за шість… точніше, вже за п'ять днів, він не збирався.

— …Шелепінський Андрій Ігорович, вісімдесят третього року народження, проживає… О, а проживаємо ми не далеко, не близько, аж у Новому Місті. Це там, де податкова? І ми збиралися пішачком з Личаківської туди затьопати, чи, може, таксі зловити? Не чую.

— Ви вже про це питали. Пішки.