Анна Хома - Репетитор

«Добре, що в цій коморі не цементна, а дерев’яна підлога», — ліниво відзначив Андрій, носом чуючи, що вибрав незручну позу для вмирання і сподіваючись лишень, що аргументи у диспуті брата й сестри колись-таки вичерпаються, і вони, нарешті, звернуть увагу на бідолашного бомжа.

«Не такого вже й бідолашного, бо твоя мама жива», — нагадала совість.

«Мовчи».

Зачали його приводити до тями, вже коли він остаточно занудьгував. Точніше, приводив до тями Остапчик, не шкодуючи ні власних мештів, ні Андрієвих ребер, а Віра верещала щось про великих білих хробаків. Словом — нудьга.

Та все хороше колись закінчується, ось і Фанатів ентузіазм незабаром звурдився, як сметана в борщі, мешти ще разів зо два привіталися з ребрами, але значно млявіше, ніж перших двадцять разів, і Андрій з насолодою уявив, що коїться зараз у голові власника цих мештів, скільки різних варіацій на тему «Смерть репетитора» в паніці гасають його звивинами і який гармидер там зчиняють. Ляпота.

Можна було б ще повалятись, але ніс висунув протест проти аж таких близьких контактів з підлогою і пригрозив чхнути просто в Остапові мешти, тому Андрій зірвався на рівні і поплескав хлопака по плечі:

— Дуже дякую, я воскрес і тепер полічу твої ребра.

Остап зблід. Був нижчий від Андрія на голову і ніколи ще не підходив так близько до нього. Так небезпечно близько.

Досюрпрайзились.

Очей видно не було, але, коли даєш здачу, краще, якщо очей не видно. Менше роботи для совісті.

— С…ка! — прошипів Фанат, проте вирватися не намагався. Стояв рівно, майже «струнко». Теж пильнував свою марку, чи що?

— А за такі слова можна й зуби порахувати, — з силою притис його до стелажів Андрій. З кухні лилося сонячне світло, та Андрієві здалося, що він знову у повній темряві, що в голові порожньо, а серце щосили дереться з грудної клітки… і невідь звідки хижою хуртовиною береться шал. Раптовий і нестримний вибух бажання. Знищити, щоб виправдатися перед собою. Помститися, щоб довести собі: то був не я! То не я повзав підлогою, то не в мене котилися сльози, то не мої коліна в пилюці. Байдуже, кого нищити і кому помщатися, але тут і негайно.

Він не вмів, як мама, відвертатися від проблем, не вмів забувати те, що хотілося забути. Коли йому боліло, він намагався усунути причину, бо зжитися з болем не вдавалось. Коли йому було соромно, він силкувався вчинити щось, аби відновити душевну рівновагу, бо раз по раз провалюватись під землю було нестерпно.

Натомість він умів подивитися на проблему під несподіваним кутом. Цього навчив його Славко. Цього мама не вміла.

«Коліна в пилюці? Ти так не бреши, — спіймав він сам себе на гарячому. — Чого-чого, а пилюки у цій коморі і з мікроскопом не знайти».

З кухні знову полилося благословенне світло.

Фанат тим часом потрактував його зволікання по-своєму.

— Забери руку, ти… я сказав. Тільки спробуй, вдар мене, і тато… тато тебе вб'є. Ти тут ніхто. Повернувся і пішов. Я сказав!

«Ну, як тут повернешся і підеш? Хотів би, та не дадуть».

— Чому ж не спробувати — спробую. З чого почнем: з зубів чи з ребер? Я спитав!

Рука відчула, як тіло під нею напружилося. Забавка в хто-на-кого-крутіше-наїде закінчувалась. Відступати ніхто не збирався. Їхня сестра спостерігала за ними, порівнювала і робила висновки. Треба битися.

Славко все-таки мав рацію, коли казав: «Деколи розумієш, що робиш дурницю, але робиш її. І переконуєш себе, що по-інакшому не можна. „Підпільник Кіндрат узяв автомат“ — і бах… Про підсвідомість пісенька».

Дорепетитерствувались.

Вони розщепилися, обережно рухаючись по колу, прицінюючись і вирішуючи вкрай важливе питання: хто ж почне першим. Аж тут почувся цей ЗВУК. Вони одночасно повернули голови.

Віра стояла в дверях, і щось з нею було негаразд. Вона кумедно підняла догори руки, наче намагалася стиснути перед грудьми м'ячика, і від того напруження часто дихала. Проте звук… Андрій ніколи не чув, щоб хтось так дихав. Ніби вона безперервно вдихала і ніяк не могла до кінця видихнути. Шумний свист…

Остап, схоже, колись таке бачив, бо притьмом підлетів до неї, схопив на руки, виніс до кухні й посадив на кухонний диванчик, постійно примовляючи:

— Ти тільки не бійся… все буде добре… ти сиди і не бійся… І чекай на мене. Я зараз! Чуєш?

Та-ак.

Андрій майже силоміць змусив себе вийти з комори і наблизитися на кілька метрів до кухонного куточка. Вочевидь, з піднятими руками їй легше. Щоки пашіли, губи на очах покривалися синявою. Вона повела в його бік очима, і він мусив сісти. На тому, на чому стояв. Зробити щось корисніше був неспроможний.