Анна Хома - Репетитор

Або на півдорозі до вбивства.

Але дівчинка не зреагувала. Ні батіг, ні пряник не виправдали себе. Знову немає з ким вийти на штурм заборонених земель.

А шкода.

…Десять по сьомій. Його час скінчився ще десять хвилин тому. Блаженний час перепочинку в атмосфері вітальні. За її порогом починалася стратосфера — і відразу дихалося важче.

Після занять Андрій завжди забігав до кухні попрощатися з пані Марією. Вона й далі поводилася з ним стримано, без зайвих слів і жестів, але не виглядало, щоб його увага її обходила, тому він ніколи не забував попрощатися. Сьогодні замість пані Марії на кухні він побачив записку, яка лежала на столі.

«Будь ласка, Андрію, пошукайте у коморі консервовані баклажани. Хочу спекти піцу і не можу їх знайти. Я скоро повернусь. Наперед вельми вдячна. Марія».

Якби він не був такий безпечний, оте «вельми» зародило б у ньому певні сумніви. Одначе він обійшов бар, відчинив сховані у ніші двері й вдався до пошуків. Баклажани.

Колись він забачив цю комору мигцем і вирішив, що освітлена вона не згірш за центральний проспект. Тепер збагнув: таких ліхтариків центральний проспект в житті не бачив.

А пізніше збагнув, що його муляє. В уяві середньостатистичного мешканця міста комірчина — це маленька кабінка тракториста, по вуха напхана боєприпасами на випадок лютої зими чи затяжних свят. Але є у суспільстві люди, які уявляють комори дещо інакше. Приміром — салоном літака класу люкс з мурованими напіввідсіками, вентиляцією і дубовою обшивкою.

Відсіка з баклажанами Андрій так і не виявив.

Блимнуло і згасло світло. Клацнув замок на дверях. Життя натягло чорні окуляри, а зверху накинуло паранджу. Зачинивши його у чужій коморі. У повній темряві. Хтось давній і хижий, захований у закапелках його сутности, підняв деко скрині, потягнувся і всміхнувся.

ПРИВІТ.

… Йому два чи три роки. Скоріш — три. Він знає, скільки це на пальцях. Він знає, що покараний. Він знає, що треба їсти кашу. Але не хоче.

Добре, що він ще не знає, що в цій кімнаті померла його прабабуся.

— Сюрпрайз, бомже! Давно я не здибав таких придурків, як ти! — прозвучало за дверима.

Тілом прокотилася моторошна хвиля, вдарила в голову і просочилась у м’язи, як отрута, розчинена у смолянистій каві, і десь на рівні спинного мозку увімкнувся непідвладний людині рефлекс.

Він бавиться. Виколупує очі з космонавта, щоб зазирнути в його нутро. Врешті, кидає забавку й зазирає в шпарку під дверима. Не розуміє, чому двері не відчиняються, хоча він уже великий і дотягується до клямки.

Слава Богу, не відає, що мама підставила з того боку дверей стільчика.

— Сидітимеш тут три години, бо ми йдемо до цирку! Всі троє — єз-єз-єз! Тато чекатиме нас біля молочного, Марію ми відпустили до завтра… а яку я записку забацав — джусі-фрут без цукру! Що — лопухнувся, козел? Рожевий птах обламінго прилетів до тебе в гості…

ТРИ години! Темрява міцно сповила його у мокре простирадло і крізь зціплені зуби й заплющені повіки проникла досередини, набилася в легені, як вата. Коли він колінами відчув підлогу й утямив, що шукає нірку, до якої можна було б забитися, — вмент спалахнув від сорому, але повз далі, поки не вперся в щось дерев'яне, поки не відчув, що зараз закричить… «А це буде кінець», — блимнуло в паралізованому мозкові й задушило крик ще в горлі.

МАРНО! Все марно. Від страху не втечеш.

Йому не хочеться більше бавитися в космонавти. Він оминає тарілку з кашею і стає навшпиньки біля вікна, чіпляючись рученятами за підвіконня. Споглядати пташок цікаво, але стомлюються напружені ноженята. Підбігає до дверей, вони зачинені. Він повертається до вікна.

Слава Богу, не відає, що замкнена кімната і тарілка з кашею називаються одним великим словом — «виховання», і цього разу мама вирішує будь-що добитися бажаного результату.

— Віро, ходім, тато нас зачекався, а ти сиди, сиди, може, порозумнішаєш. Тільки дивись — нічого там не чіпай, дармоїде, руки повикручую. Чого встала? Йдемо.

Що там казав Славко про фобії?.. Ні, не згадати. Боже, як смішно, що він боїться ворухнутися, боїться відкрити очі, які заливає піт… Такого не могло з ним трапитись, але ось він сидить на підлозі й тремтить, як пес, о, коли б його хтось таким побачив!.. Від безсилої люті пирснули сльози… Мало ще його обзивав Фанат, мало. «Шукати лазівку», — ось що казав Славко. Але як? Він — у пастці. На три… Боже, на цілих три години!

Вони вже пішли. Чому було не попросити їх відчинити двері, ЧОМУ?!!