Анна Хома - Репетитор

Вже майже під будинком з помешканням пана Зеника на нього хтось навалюється, затискає рота і тягне в перехід під будинками.

— Мовчати…

Клацає складаний ніж, Андрія зі всього маху вкарбовують у стіну, і перед його носом з’являються жовті скельця окулярів. А під ними — стиснуті у вузьку смужку губи.

Квартирант Ірини Семенівни хрипло і докладно пояснює, куди Андрієві бажано піти і що там зробити. Потім, дещо вгамувавшись, але тримаючи ножа у полі зору Андрія, проказує:

— Зеника взяли. Разом з барахлом. Бачу, що ти в курсі, що то за барахло. Він щось белькотів про пацана-наводчика, але до п’яного не дуже прислухаються. От коли він витверезіє… — Студент хвилю милується ефектом від своїх слів і знову з усієї сили притискає його до муру. — Ти думаєш, якщо неповнолітній, то!..

Швидко ховає ножа і плескає Андрія по плечу: переходом прошкує, відводячи очі, немісцева парочка. А навіть якби і місцева: за нього ніхто не стане заступатися. Ще скажуть: так тобі й треба!..

— …то можна зорі з небес хапати? Ні, малий, таким ще швидше підрізають крильця, ставлять штамп і до смерти можеш митися, а не відмиєшся. Зв’язатися з алкоголіком! Ідіот! Мив собі сходи, а тут на подвиги поперло. Захотілося чогось ліпшого, благороднішого? Акурат, в міліції тобі це ліпше і покажуть, разом з місцями зимівлі раків. Але що там міліція, — усміхається він і наближає лезо до Андрієвих очей. — Ось коли Я довідаюсь ще раз про якісь твої антизаконні походеньки — досить буде однієї маленької чутки… я знаю, де тебе знайти.

Клацає, складаючись, ніж, студент відступає і милується результатом. Андрій дихає через раз, перед очима мерехтить, тіло дерев’яніє…

— Будем сподіватись, що белькотіння Зеновія до уваги не візьмуть.

Студент поправляє наплічника і йде геть. Усю ніч Андрій проспить на животі, бо спина скидається на збите з гілляки яблуко. Але вперше за увесь тиждень проспить цілу ніч, не падаючи до ями.

Лише за багато років по тому він дізнається, що стараннями Славка до пана Зеника перед самим допитом потрапить записка: «Щось бовкнеш про хлопця, до нар не доживеш».

Тиждень минув, як сон на свіжому повітрі: швидко і з користю. Андрій навчився без помарок креслити і вирізати з картону літери завбільшки з тарелі, Віра — розмальовувати їх всіма фломастерами підряд, відтак спільно — приліплювати скотчем до найнепридатніших для цього місць. Внаслідок цієї копіткої праці вітальня — Андрій не визнавав інших місць для навчання — скидається на залу перед новорічним «вогником». З лампи, підвіконня, серванта, столика, дивана і дверей (шпалери одностайно було визнано найпростішим виходом і тому відкинуто) звисали шмаття кольорової абетки.

На тому корисне закінчувалося. Повторювати за Андрієм літери, переписувати їх, а тим паче — складати з них слова Віра не збиралася. Він досить швидко утямив, що вона робить виключно те, що хоче, а вона ще хутчій вловила, що він не здатен змусити її робити щось поза тим. Віра Дудій любила і воліла в цьому житті тільки малювати, а не читати чи писати. Крапка.

У ті години, коли Андрій перебував у будинку, Фанат знаходив собі заняття поза домівкою, і вони благополучно розминалися.

Ігор Васильович спостерігав за ними здалеку і ні в що не втручався. Не міг дочекатися, певно, поки мине обумовлений тиждень.

Андрій, у свою чергу, ніяк не міг визначитися, подобається йому таке байдикування чи ні.

Тим часом тиждень минув, як сон. Нереальний, далекий від дійсности сон наяву.

Ручка на дверях рухнулася, й приліплена до неї літера ляпнулась долілиць. Рухнулася не з власної волі, звісно, а під натиском впевненої руки хірурга.

— Я кажала, шо та червона не буде триматись, — дофарбовуючи в озері третє каченятко, заявила Віра.

— Не «та червона», а буква «т», — виправив її Андрій, демонструючи декому, що він працює в поті чола, а не б’є байдики, як могло видатися на перший погляд.

Віра знизала плечима (яка, мовляв, різниця), а дехто постояв, подивився на їхню титанічну працю і кивнув до Андрія:

— Зайдеш до мене.

Ага.

— Тато хоче покажати тобі свої… струменти, — заспокоїла його Віра. Гарна дівчинка.

Кабінет. За тими дверима, що праворуч від вхідних. Зовсім не подібний до кабінету директора школи. Чорне дерево, чорна шкіра, зелені фіранки і зелений килим. Дуже багато скла і дуже багато книг.

Лікар сидів боком до столу і клацав на комп’ютері. На чужорідний об’єкт під кодовою назвою «Репетитор» реакція була, м’яко кажучи, ніяка, хіба що гучніше зацокали клавіші. Андрій простояв хвилини зо три на краю килима в чеканні, що господар таки захоче звернути на нього увагу.