Елізабет Костова - Історик

Я уважно поглянула на батька, і він посміхнувся.

— Так, ми тут усі перемішані, — сказав метрдотель, теж розсміявшись. — Ми такий собі «lа salad» із різних культур. Мій дід дуже добре говорив іспанською мовою, майже досконало, уже бувши старим, він брав участь у громадянській війні. Ми любимо всі наші мови. У нас немає ніяких бомб, ніяких терористів на кшталт басків. Ми не злочинці. — Він задирливо подивився навколо, ніби хтось йому заперечував.

— Я пізніше поясню тобі, — сказав батько пошепки.

— Слухайте, я розповім вам одну історію. З гордістю заявляю вам, що мене називають істориком нашого міста. Ви їжте. Наш монастир засновано 1000 року, ви це вже знаєте. Але насправді — 999 року, оскільки ченці, які обрали це місце, готувалися до Апокаліпсису, який мав настати в новому тисячолітті. Вони блукали по горах у пошуках місця для своєї церкви. Потім одному ченцеві наснилося, як із небес спустився святий Матьє [2] Матьє — святий апостол Матвій (звідси й назва монастиря). й поклав білу троянду на вершину над ними. Наступного дня вони забралися туди й освятили цю гору молитвами.

Там дуже гарно, вам сподобається. Але це не найголовніша легенда. Це тільки легенда про заснування абатства.

Коли монастирю і його маленькій церкві виповнилося всього лише століття, один дуже набожний чернець на ім’я Мігель де Кукса, що вчив молодих, загадково вмер. Його довго оплакували, після чого поховали в підземному склепі. Ви ж знаєте, що саме завдяки цьому склепові ми й прославилися, тому що він є найдавнішою пам’яткою архітектури романського стилю в Європі. Так! — він постукав по стійці бару своїми довгими пальцями. — Так! Деякі люди кажуть, що ця честь випала монастирю Сен-П’єр, за Перпіньяном, але вони просто брешуть, щоб привернути увагу туристів.

— Як би там не було, цей великий учений чернець був похований у склепі, і незабаром після цього на монастир звалилося прокляття. Кілька ченців померли від незрозумілої чуми. Один за одним вони були знайдені мертвими у своїх келіях (келії чудові, вони вам сподобаються). Вони — найкрасивіші у Європі. Отож ченців знаходили мертвими, вони були білі, як примари, ніби в їхніх венах не було крові. Усі підозрювали, що це отрута.

Нарешті, молодий чернець — улюблений учень того ченця, що помер, пішов у склеп і викопав свого вчителя, всупереч усім протестам дуже наляканого настоятеля. Виявилося, що їхній учитель живий — розумієш, про що я? Жива смерть! Ночами він піднімався, щоб забрати життя інших ченців. Щоб відправити душу нещасного куди слід, вони набрали святої води зі святого місця в горах, узяли дуже гострий кілок… — метрдотель зробив у повітрі знак, щоб я зрозуміла, наскільки гострим був предмет.

Я з великою увагою сконцентрувалася на оповідачі та його дивній французькій мові, намагаючись зібрати історію в одне ціле. Батько припинив перекладати, і його виделка впала на тарілку. Коли я глянула на батька, то побачила, що він зблід, як скатертина, і пильно дивиться на нашого нового друга.

— Можна нам… — він відкашлявся й кілька разів витер рот серветкою. — Можна нам кави?

— Але ви ще не скуштували салату, — господар мав засмучений вигляд. — Так не можна. Потім на вечерю в нас ще є poires belles-Helene — смачний сир, а також gateau для молодої леді.

— Звісно, звісно, — поспішив сказати батько. — Принесіть нам все це, так.

На нижній запиленій площі лунала музика з гучномовця, там розігрувалась якась місцева вистава, у якій брали участь приблизно десять або дванадцять дітей, — усе це нагадувало мені «Кармен». Маленькі дівчатка кружляли на місці, розмахуючи оборками своїх платтячок від стегон до щиколоток, їхні голови граціозно погойдувалися під мереживними мантильями. Маленькі хлопчики тупотіли, ставали на коліно й кружляли навколо дівчаток. На хлопчиках були короткі чорні жакети, вузькі штанці, а на голові — вельветові берети. Музика гучно грала, її звуки часом нагадували удари батога, звук ставав дедалі голоснішим, коли ми підійшли ближче. Кілька інших туристів стояли й спостерігали за танцюристами, батьки, бабусі й дідусі сиділи в ряд на складаних стільчиках біля порожнього фонтана й аплодували щораз, коли тупіт хлопчиків сягав крещендо.

Ми подивилися виставу кілька хвилин, а потім повернулися й пішли нагору, по дорозі, що тяглася від площі прямо до церкви. Батько нічого не сказав про сонце, яке швидко заходило, але я відчувала, що наші швидкі кроки були пов’язані зі швидким погасанням дня, і я не здивувалася, коли раптово, за одну мить, все світло зникло з цієї дикої місцевості Коли ми сходили, на обрії виднілися самотні вершини синьо-чорних Піренейських гір. Незабаром вони злилися з синьо-чорним небом. Зі стіни церкви відкривався величний краєвид, не запаморочливий, як види біля деяких міст Італії, які мені все ще снилися. Тут відкривався широкий краєвид: рівнини й пагорби ставали передгір’ям, що у свою чергу піднімалося й переходило в темні вершини, які закривали собою весь світ. Під нами спалахнули вогні міста, довгими алеями й вулицями йшли люди, розмовляли й сміялися, а з огороджених садів линув запах, схожий на аромат гвоздики. Ластівки то залітали, то вилітали із церковної дзвіниці, кружляли над нею, немов окреслюючи невидимою ниткою повітря. Я помітила одного птаха, що непевно літав серед інших, він пересувався легко й незграбно, а не швидко, і я зрозуміла, що це кажан, якого можна було помітити лише на тлі тьмяного світла.