Ю Несбьо: Кров на снігу ІІ: Ще більше крові

– То вже минуло… – він глянув на годинник, якого не мав, – двадцять п’ять хвилин.

Стільки ще й близько не минуло. Мені спало на думку, що шлях до мисливської хатини може виявитись довгеньким.

– Кнуте! Дай людині спокій, – озвалась до нього мати.

Вона вийшла з церкви і прямувала до воріт.

Я підвівся і рушив за нею. Вона швидко переступала ногами, і її хода нагадала мені лебедя. Гравійна доріжка, що бігла повз церкву, вела до скупчення будиночків, яке, власне, й утворювало Косунд. Тиша видавалася майже тривожною. Крім цих двох і вчорашнього саама, я досі не бачив інших людей.

– Чому майже ні в кого на вікнах немає фіранок? – запитав я.

– Тому що Лестадіус учить нас впускати світло Боже у свої оселі, – відповіла вона.

– Лестадіус?

– Ларс Леві Лестадіус. Ти не знайомий з його вченням?

Я заперечно похитав головою. Здається, я щось читав про шведського священика минулого століття, який боровся з розпустою серед місцевих мешканців, але я ніяк не міг претендувати на знайомство з його вченням. До того ж, я гадав, ті старомодні вчення давно пішли за водою.

– Ти не лестадіанець? – здивувався хлопчик. – Тоді ти горітимеш у пеклі.

– Кнуте!

– Але ж так дідусь каже! А він знає, він мандрував із проповідями по всьому Фіннмарку і Північному Тромсе!

– Дідусь іще каже, що не слід кричати про свою віру на кожному розі, – дорікнула йому мати, кинувши на мене співчутливий погляд. – Кнут буває надміру ревним. Ти сам звідки, з Осло?

– Від народження там мешкаю.

– Родина?

Я заперечливо похитав головою.

– Точно?

– Що?

Вона посміхнулася:

– Ти вагаєшся. Либонь, розлучений?

– Тоді неодмінно горітимеш! – вигукнув Кнут і поворушив пальцями, зображуючи, як я зрозумів, пекельне полум’я.

– Не розлучений, – сказав я.

Я помітив, як вона знову глянула на мене краєм ока.

– Самотній мисливець далеко від дому, он воно як. А чим на життя заробляєш?

– Я експедитор, [4]  Автор вдається до гри слів, яку складно відтворити українською; за назвою мирного ремесла – експедитор – норвезький читач може відчути натяк на справжню професію персонажа: на жаргоні експедитор – це кілер, той, хто, відправляє людей на той світ. – відповів я і, відчувши якийсь рух над головою, зиркнув угору і встиг помітити у вікні якогось чоловіка, перш ніж той запнув фіранку. – Але саме пішов з роботи. Шукатиму що-небудь нове.

– Що-небудь нове, – повторила вона голосом, у якому мені вчулося зітхання.

– А ти, значить, прибиральниця? – запитав я, здебільшого, аби щось сказати.

– Мама також дзвонар і церковний служка, – втрутився Кнут. – Дідусь каже, вона могла би також стати вікарієм. Якби була чоловіком, ясна річ.

– То хіба не ухвалили закон про жінок-священиків?

Вона розсміялася:

– Жінка-священик у Косунді?

Кнут знову показав пальцями пекельне полум’я.

– Ми прийшли.

Вона повернула до будиночка з голими – без фіранок – вікнами.

У під’їзній алеї, на бетонних хвилерізах стояв легковик «вольво» без коліс, а поруч із ним – візок, у якому лежали два іржавих колісних диски.

– Це татова машина, – пояснив Кнут. – А онде мамина, – показав він на «фольксваген-жучок» у напівмороці відчиненого гаража.

Ми увійшли в незамкнений будинок, і вона провела мене у вітальню, а сама пішла по обіцяний дробовик. Ми з Кнутом лишилися стояти. Вбого обставлена кімната була чисто прибрана й охайна. Міцні присадкуваті меблі. Ні телевізора, ні програвача, жодних кімнатних рослин. На стіні лише Ісус з ягням на руках і весільна світлина.

Я підійшов ближче. Поза сумнівом, на світлині була вона. Гарненька, майже красуня у весільній білій сукні. Поруч із нею – високий плечистий молодий. Його усміхнене, але непроникне обличчя якимсь чином змусило мене пригадати чоловіка, якого я нещодавно побачив мигцем у чужому вікні.

– Ульфе, іди сюди!

Я рушив коридором на її голос і увійшов у щось на кшталт майстерні. Його майстерні. Верстак з іржавими автомобільними запчастинами, поламані дитячі іграшки, що, схоже, віддавна тут лежали, так само як інші незавершені проекти.

Вона витягла коробку із набоями і показала на дробовик, що висів поруч із гвинтівкою на кілочках так високо на стіні, що жінка сама не дотяглась би. Я подумав, що вона спершу завела мене у вітальню, щоби трохи прибрати в цьому приміщенні. Я мимоволі роззирнувся, шукаючи поглядом порожні пляшки, бо відчув виразний дух сивухи і тютюну.

– А до гвинтівки набої маєш? – запитав я.