Ю Несбьо - Кров на снігу ІІ - Ще більше крові

– Ульф, – сказав я, тягнучи свою правицю для рукостискання.

– Рясу, – сказала вона, відмахуючись від мого жесту.

Я подивився на згорток, що тримав у лівій руці.

– Я не знайшов ковдри… – спробував я виправдатись, повертаючи їй рясу.

– …ані їжі, крім наших облаток для причастя, – докинула вона, розгортаючи й уважно оглядаючи важке біле вбрання.

– Пробач! Я, звісна річ, сплачу за…

– Нехай буде тобі на здоров’я, хоч би й не з причастям та без благословення. Але іншим разом не плюй, будь ласка, на нашого губернатора.

Не впевнений, чи я побачив посмішку, але шрам на її верхній губі ворухнувся. Не кажучи більше ні слова, жінка розвернулась і пішла назад до ризниці.

Я взяв свій кофр і переступив через вівтарну огорожу.

– Куди ти йдеш? – запитав хлопчик.

– На вулицю.

– Чого?

– Чого? Бо я тут не мешкаю.

– Мама не така сердита, як здається.

– Переказуй їй вітання.

– Від кого? – озвалася жінка.

Вона знову поверталася до вівтаря.

– Від Ульфа.

Я вже почав звикати до цього імені.

– Ульфе, а що тобі знадобилося тут, у Косунді?

Вона викрутила мокру ганчірку над відром.

– Полювання.

Я подумав, що у маленькому селищі варто триматися однієї версії.

Жінка накрутила ганчірку на поперечку швабри.

– На кого?

– На куріпок, – ляпнув я навмання.

Чи водяться куріпки так далеко на півночі?

– І на все, зрештою, в чиїх жилах пульсує кров, – додав я відтак.

– Цьогоріч обмаль мишей і лемінгів, – сказала вона.

Я посміхнувся:

– Нехай. Насправді я подумував про дещо більшу дичину.

Вона ворухнула бровою.

– Насправді я мала на увазі, що цього року мало куріпок.

Запала коротка мовчанка, яку порушив Кнут:

– Коли хижакам бракує мишей і лемінгів, вони беруться до куріпчиних яєць.

– То он воно що, – кивнув я і відчув, як по моїй спині потік піт; мені слід було би помитися, випрати сорочку і пояс для грошей. Та й піджак вимагав прання. – Мені здається, я знайду, чого настріляти. Проблема в тому, що я приїхав завчасно. Мисливський сезон почнеться аж наступного тижня. Я просто думав трохи пристрілятися поки там що.

Я сподівався, що вчорашній саам не збрехав щодо відкриття полювання.

– Про сезони ваші я не знаю, – сказала жінка, протираючи місце, де я лежав, так завзято, що швабра аж рипіла у неї в руках. – То ви, городяни з півдня, вирішуєте, коли сезон. А ми полюємо, коли є така потреба. А нема потреби – не полюємо.

– Коли вже зайшла мова про потреби, – перевів я розмову на інше, – не підкажеш, де у селищі я міг би зупинитись?

Вона припинила миття та обперлася на швабру:

– Постукай у будь-які двері, і тобі знайдуть ліжко.

– У будь-які?

– Гадаю, так. Хоча, звісно, зараз мало кого застанеш удома.

– Ясна річ, – подивився я на Кнута. – Літні канікули?

Вона посміхнулась і похитала головою:

– Літній випас. Усі, хто має оленів, ночують по наметах і автопричепах на пасовищах уздовж узбережжя. Дехто в морі – виловлюють сайду. А решта поїхали на ярмарок у Каутокейно.

– Зрозумів. А немає шансу орендувати ліжко у твоєму домі?

Побачивши її вагання, я квапливо додав:

– Я гарно заплачу. Дуже гарно.

– Тут ніхто не візьме з тебе зайвої платні. Але мого чоловіка цими днями немає вдома, тож це було б негоже.

Негоже? Я подивився на її спідницю. На довге волосся.

– Зрозумів. А знаєш яку-небудь місцину, щоб не дуже… в осередді? Щоб тиша і спокій. І щоби з гарним краєвидом.

Насправді я мав на думці – де мене ніхто не заскочить зненацька.

– Гм… – схилила вона голову набік. – Якщо ти думаєш полювати, міг би оселитись у мисливській хатині. Вона для загального користування. Стоїть оддалік села; тіснувата і похила, одначе тишу і спокій ти там точно матимеш. А краєвид на всі боки – то вже гарантовано.

– На позір, досконало.

– Кнут покаже тобі дорогу.

– Дарма. Навіщо йому? Я напевне й сам би міг…

– Ні! – перервав мене Кнут. – Можна я проведу? Прошу!

Я знову подивився на нього. Літні канікули. Всі роз’їхалися. Хлопець нудиться з матір’ю в церкві. А тут щось нарешті відбувається.

– Згода, – кивнув я. – То що, ходімо?

– Так!

– А мені оце, знаєш, цікаво, – зауважила його чорнява мати, ополіскуючи ганчірку у відрі. – З чого ти наміряєшся стріляти? У твоїй валізі рушниця не вмістилась би.

Я подивився на свій кофр і, вимірявши його поглядом, погодився з жінкою.

– Я забув її в поїзді, – відповів я їй. – Я їм подзвонив, вони пообіцяли передати рушницю автобусом за два-три дні.