Гоукінз Пола - Дівчина у потягу

Скотт приватний підприємець — консультант у галузі інформаційних технологій. (Чорт забирай, повірити не можу, що Скотт має відношення до комп’ютерів.)

Меґан зі Скоттом три роки у шлюбі; з січня 2012 року мешкають у цьому будинку на Бленгейм-роуд.

За повідомленням „Дейлі Мейл“, вартість їхнього будинку становить 400 000 фунтів стерлінгів».

Коли читаю статті, розумію, що майже все проти Скотта. І не тільки через сварку, хоча і через неї також; таке життя: коли щось погане трапляється з жінкою, перший підозрюваний у поліції — це чоловік або приятель. Проте в цьому конкретному випадку поліція не володіє повною інформацією. Вони дивляться лише на чоловіка, вочевидь тому, що їм нічого не відомо про коханця.

І може трапитися таке, що я єдина людина, якій відомо про існування цього коханця.

Копирсаюся в сумочці, намагаючись знайти клаптик паперу. На зворотному боці рекламної листівки, яку втиснули з двома пляшками вина, я пишу перелік найбільш припустимих пояснень до зникнення Меґан Гіпвелл:

1. Вона втекла з коханцем, якого відтепер я позначатиму літерою «К».

2. «К» завдав їй шкоди.

3. Скотт завдав їй шкоди.

4. Вона просто кинула чоловіка та поїхала жити в інше місто.

5. Хтось інший попри «К» та Скотта завдав їй шкоди.

На мій погляд, найвірогідніша перша версія й четверта — гідний претендент, оскільки Меґан незалежна, норовлива жінка — я в цьому впевнена. І якщо вона закрутила роман, могла б захотіти усамітнитися, щоб у голові прояснилося, могла б? П’ята — менш вірогідна, оскільки вбивство незнайомки не надто поширене явище.

Починає свербіти ґуля на потилиці, а я не можу припинити розмірковувати про сварку в суботу ввечері, яку побачила, або мені здалося, що побачила, або це просто мені наснилося. Коли ми проїжджаємо повз будинок Меґан та Скотта, я здіймаю голову. Відчуваю, як кров пульсує у скронях. Відчуваю збудження. Страх. Вікна будинку номер двадцять три, що віддзеркалюють ранкові сонячні промені, схожі на незрячі очі.

Тільки-но я влаштувалась у вагоні, дзеленчить телефон. Кеті. Нехай залишає повідомлення на голосову пошту.

Вона залишає повідомлення: «Привіт, Рейчел. Телефоную, щоб переконатися, що з тобою все гаразд. — Вона хвилюється за мене через той випадок з таксі. — Я лише хотіла сказати, що мені шкода, ну, ти розумієш, за вчорашнє. Що я наполягала на тому, щоб ти з’їжджала. Не слід було. Я перенервувалася. Можеш залишатися скільки завгодно. — Тривала пауза, і вона продовжує. — Передзвони мені, добре? І одразу ж повертайся додому, Рейч, не заходь до бару».

Я і не збираюся. Мені кортіло випити в обід; відчайдушно хотілося випити після того, що трапилося сьогодні вранці у Вітні. Однак я й краплини до рота не взяла, оскільки потрібна була твереза голова. Уже давно я настільки не потребувала ясної голови.

Сьогодні видався такий дивний ранок, моя подорож до Вітні. Відчувала, ніби не була там цілу вічність, хоча насправді минуло лише кілька днів. Хоча цілком імовірно, що то було інше місце, інший вокзал в іншому місті. І я була іншою людиною до того вечора, коли попрямувала сюди в суботу. Сьогодні я твереза та рішуча, гіперчутлива до звуків, світла, страху відкриття.

Я — правопорушниця. Саме так я відчувала себе сьогодні вранці, тому що тепер то їхня територія, Тома з Анною та Скотта з Меґан. Я — стороння людина. Мені тут не місце, проте все тут таке знайоме. Спускаюся бетонними сходами на вокзалі, повз газетний кіоск, прямо на Роузберрі-авеню, півкварталу до перехрестя у формі літери «Т», праворуч в арку, яка веде до вогкого підземного переходу під залізничними коліями, потім ліворуч на Бленгейм-роуд — вузьку, засаджену деревами вулицю, по обидві боки якої розташовані чепурні вікторіанські тераси. Таке відчуття, ніби повернулася додому: і не просто додому, а до місця, де минуло дитинство, до будинку, який покинула цілу вічність тому. Усе таке знайоме, коли здіймаєшся сходами й достеменно знаєш, яка мостина заскрипить.

І ця обізнаність не лише в голові, вона пронизає до кісток, то пам’ять м’язів. Сьогодні вранці, коли крокувала повз чорний зів тунелю — вхід у підземку, — прискорила крок. І мені навіть не потрібно було розмірковувати, бо я завжди в цьому місці трохи прискорювалася. Щовечора, коли поверталася додому, особливо взимку, я крокувала швидше, поспіхом дивилася праворуч, задля того щоб пересвідчитися. Там нікого ніколи не було — ані тими вечорами, ані сьогодні, - проте я зупинилася мов громом приголомшена, коли вдивлялася в темряву, тому що сьогодні вранці зненацька побачила себе саму. Побачила себе в тунелі, як важко осідаю на стіну, обхопивши голову руками, і голова й руки в мене в крові.