Гоукінз Пола - Дівчина у потягу

Йду дорогою до вокзалу. Зупиняюся на мить навпроти будинку номер двадцять три, розмірковую про те, щоб подзвонити у двері. Що б я казала? Що цукор скінчився? Вирішила погомоніти? Фіранки на вікнах трохи розсунуті, але я нікого не бачу.

Крокую далі до рогу, навіть не поміркувавши як слід, рушаю у перехід. Уже дісталася середини, коли чую, як нагорі грохотить потяг — славетне відчуття: немов землетрус, відчуваєш його просто всередині твого тіла, кров кипить. Дивлюся униз та помічаю щось на підлозі, обідочок для волосся, розтягнутий, рожевий, сильно зношений. Напевно, загубив хтось із бігунів, але я чомусь здригаюся, мені кортить якнайшвидше звідси піти, назад, на сонячне світло.

Коли я повертаюся вулицею, він проїжджає повз мене в своїй автівці, наші погляди на мить зустрічаються, він мені посміхається.

Я виснажена, голова важка від сну. Коли я п’ю, майже взагалі не сплю. Відключаюся на годину-дві, потім прокидаюся, мене нудить від жаху, нудить від самої себе. Якщо видається день, коли я не п’ю, вночі я поринаю в найважчу дрімоту, глибоку несвідомість, а вранці не в змозі як слід прокинутися, подолати сон, він залишається зі мною на години, іноді на цілий день.

Сьогодні зі мною у вагоні їде лише купка пасажирів, жодного з найближчих сусідів, тож я прихиляюся головою до вікна та заплющую очі.

Прокидаюся від скрипу гальм. Ми зупиняємося на семафорі. Цієї пори року зранку сонце підсвічує саме задвірки будинків, розташованих уздовж колій, — садиби купаються у променях. Я майже відчуваю ці промені, тепло цього ранкового світла на обличчі та плечах, коли сідаю за стіл снідати. Том влаштовується навпроти, я кладу босі ноги йому на коліна, тому що вони в нього набагато тепліші від моїх, сама очима пробігаю газетні сторінки. Я відчуваю, як він посміхається, починаю червоніти від самих грудей до шиї — завжди ніяковію, коли він на мене так дивиться.

Міцно мружуся, і Том зникає. Ми досі стоїмо на семафорі. Я бачу Джесс надворі, позаду неї з будинку виходить чоловік. Він щось несе — напевно, філіжанку кави — я придивляюсь до нього й усвідомлюю, що то не Джейсон. Цей чоловік вищий, стрункіший, з більш темною шкірою. Друг родини, її брат або брат Джейсона. Він нахиляється, ставить філіжанки на металевий стіл у них у дворі. Це двоюрідний брат з Австралії, який зупинився на кілька тижнів; старовинний приятель Джейсона, який був дружкою на їхньому весіллі. Джесс наближається до нього, обіймає за талію та довго й проникливо цілує. Потяг рушає далі.

Повірити не можу. Хапаю ротом повітря, тільки зараз усвідомлюючи, що затамувала подих. Навіщо вона так учинила? Джейсон її кохає, я ж бачу, вони щасливі разом. Повірити не можу, що вона так з ним вчинила, він на це не заслуговує. Я відчуваю справжнє розчарування, у мене таке відчуття, ніби мене ошукали. Уже знайомий біль стискає груди. Я вже не вперше таке відчуваю. Мій біль був, звичайно, набагато сильніший, але я пам’ятаю всі нюанси цього болю. Таке не забувається.

Я про все дізналася у спосіб, у який у наші дні дізнається більшість людей: через електронну помилку. Іноді це текстове чи голосове повідомлення; у моєму випадку — електронний лист та модна помада на комірці. Насправді все вийшло випадково, я взагалі не пхала носа у чужі справи. Я не мала опинятися біля комп’ютера Тома, бо він побоюється, що я помилково можу видалити щось важливе або клацнути кудись та підхопити вірус чи троян.

— Сучасні технології, Рейчел, не твоє, я правий? — сказав він після того, як я спромоглася помилково видалити всі контакти з адресної книги його електронної скриньки. Тож я не мала його торкатися. Але ж я займалася доброю справою: намагалася залагодити свої мізерні промахи та труднощі в спілкуванні і планувала особливе святкування нашої четвертої річниці — втекти кудись світ за очі, щоб пригадати, якими ми були раніше. Я хотіла зробити сюрприз, тож мені слід було таємно перевірити його розклад — тому змушена була подивитися в комп’ютер.

Я не пхала ніс у його справи, не намагалася спіймати на гарячому чи ще щось подібне — не через це я так учинила. Я не хотіла бути однією з тих жахливих підозрілих жінок, які нишпорять по кишенях власних чоловіків. Одного разу я відповіла на дзвінок його телефону, коли він був у душі, він дуже розлютився та звинуватив мене в тому, що я йому не довіряю. Я відчувала себе жахливо, бо він здавався не на жарт ображеним.