Максим Кидрук - Твердиня

А ще від Америки у Джоніка лишився американський акцент. Хлопець чудово знав українську, проте навіть після трьох років навчання у Воднику та року командування навчальним взводом на військовій кафедрі не призвичаївся по-українськи твердо вимовляти літеру «р». Постійно викручував її на американський лад – ковтав, з’їдав, пом’якшував. Через те дзвінку команду «Рівняйсь!» на шикуваннях у дні занять на військовій кафедрі Джонік озвучував із легким американським відтінком. «Взвод, гівняйсь!» – кричав Гена. І ми всі, його відданий 521-й взвод інженерно-технічних військ, дружно «гівнялися», тлумлячи істеричне іржання.

Зате для Джоніка був невідомим суржик, і це невідь-як підносило його над однолітками. Навіть над Левком, поліщуком у десятому поколінні, який російською говорив із таким акцентом, що не сміялися хіба що собаки.

– Скільки вони мають завалити? – поцікавився Джонік.

Левко (заступник Джоніка у 521-му) зиркнув на аркуш, на якому фіксував результати стрільби інших взводів військової кафедри. Взводи було сформовано із представників різних факультетів, через що між ними точилася запекла боротба за першість у навчанні, фізичній і стройовій підготовці та (певна річ!) у стрільбі. Найзапекліше мірялися силами механіки (521-й взвод зі студентів механічного факультету) й економісти (121-й взвод факультету економіки).

Левко підраховував, що у 121-му 29 курсантів, сьогодні присутні всі, вони «поклали» 21 мішень. Коефіцієнт влучання 0,72…0,73. У 521-му 27 курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише 24. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши 8 мішеней. Для того гарантованого виграшу двом останнім групам доведеться «погасити» 10 цілей.

– Хоча би п’ять, щоб нам почуватися спокійно, – повідомив Левко.

Переконавшись, що всі інструкції виконано, лейтенанти дали дозвіл відкрити вогонь. Застрекотали постріли. Дві мішені лягли відразу. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт вичах. Цок! Клак! Лиш поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.

– Скільки там, Лео?

– Три.

– Ну… – Джонік ривком сів. – Як же так?

Три. Тільки три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їхня шістка зіб’є всі цілі, вони однаково програють неформальне змагання 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому стояв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомзводу міг заприсягтися, що полковник Жебрицький, куратор 521-го, дивиться в їхній бік і хитає головою. Висловлюючись із використанням армійської термінології, 521-й щойно капітально обісрався.

Із вогневого рубежу одна за одною долинали доповіді про завершення стрільби.

– Каліки, – презирливо просичав Джонік. – Хіба ні, Лео?

Левко мовчав.

Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати було заборонено доти, доки останній із шістки не закінчить стрільбу та не доповість, показавши порожній патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джонік із Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і… поповзла вниз.

– Фу-у-у… – всі хором.

До хлопців долинув радісний і надміру схвильований рапорт: «Курсант Гера стрільбу завершив».

– Герич! Маладєц! – ляснув по коліну Макаренко.

– Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, – вдавано безпристрасно прокоментував Левко.

– Ага, – кивнув Джонік і додав: – Час, чуваки. Встаємо, шикуємось.

Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поквапилися до озлоблених лейтенантів.

– Перші три – чергою по своїй цілі, – на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шість патронів). – Решта три – одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?

– Усе пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, – надійшло з-за спини.

Побігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про готовність групи. Їм роздали ріжки (в кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм), прогорлали стандартні інструкції, наказали лягати. Джонік упав скраю ліворуч, одразу за ним на рядно хляпнувся Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд ліворуч, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Американець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Механізм заклинило.