Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Аж тут чиясь рука зімкнулася на ступні Едді.

Він якраз був задивився поза Канал, у бік школи, сонно усміхаючись доволі гарною усмішкою, уявляючи, як його вітчима відносить геть лютою течією весняної поводі, заносить геть з його життя назавжди. М’який, але міцний хват наполохав його так сильно, що він мало не втратив рівновагу, ледве не перекинувся у Канал.

«Це якийсь із тих педиків, що про них завжди балакали старші хлопці» , – подумав він, а потім поглянув униз. І в нього відпала щелепа. Сеча гаряче потекла йому по ногах, плямуючи джинси чорним у місячному світлі. То був ніякий не педик.

То був Дорсі.

Дорсі, яким його поховали, Дорсі в його синьому піджаку й сірих штанях, тільки тепер той піджак був брудним лахміттям, сорочка на Дорсі була жовтою ганчіркою, а штани вогко облипали ноги Дорсі, тоненькі, як мітлища. А голова в Дорсі була жахливо понівечена , немов її чимсь провалило ззаду, і внаслідок цього випнуло спереду.

Дорсі усміхався.

– Еддіііі… – прохрипів його покійний брат, точнісінько як хтось з отих мертвяків, які завжди повертаються з могил у коміксах жахів. Усмішка Дорсі поширшала. Блищали жовті зуби, а поза ними, десь углибині тієї темряви, ніби звивались якісь штуки.

– Еддіііі… Я прийшов побачитися з тобою, Еддіііі…

Едді намагався закричати. Хвилі сірого збурення покотилися крізь нього, і виникло химерне відчуття, ніби він плине. Але це був не сон, він не спав. Рука на його кросівці була білою, як черево форелі. Якимсь чином босі ступні його брата чіплялися за бетон. Щось уже було відгризло в Дорсі одну п’ятку.

– Ходімо донизу, Еддіііі…

Едді не зміг закричати. У легенях не стало повітря, щоб спромогтися на крик. Він видав якийсь химерний писклявий стогін. Щось голосніше здавалося йому недосяжним. З цим усе було гаразд. За пару секунд мозок у нього трісне, і після того вже ніщо не матиме значення. Рука в Дорсі була маленькою, проте невідхильною. Сідниці Едді сковзнули по бетону до закрайка Каналу.

Не перестаючи так само пискляво стогнати, він потягнувся руками собі за спину, вчепився за той бетонний край і відсмикнувся назад. Відчув, що та рука на мить зісковзнула, почув сердите шипіння і встиг подумати: «Це не Дорсі. Я не знаю, що воно, але це не Дорсі» . Потім йому адреналіном затопило тіло й він уже повз геть, намагаючись побігти навіть раніше, ніж підведеться на ноги, коротко дихаючи з верескливим присвистом.

Білі долоні з’явилися на бетонній губі Каналу. Пролунало мокре «ляп». Краплі води злетіли вгору в місячному світлі з мертвотно-блідої шкіри. Тепер над закрайком з’явилося обличчя Дорсі. Притлумлені червоні іскри зблискували в його запалих очах. Мокре волосся обліпило його череп. Щоки були посмуговані грязюкою, немов бойовою розмальовкою.

Груди Едді нарешті розімкнулися. Він ривком втягнув повітря і перетворив його на верещання. Він підхопився на рівні й побіг. Він біг, озираючись назад через плече, йому треба було знати, де там Дорсі, і в результаті він з усього розгону ввігнався у великий в’яз.

Відчуття було таке, ніби хтось – його вітчим, наприклад, – підірвав динамітний заряд йому в лівому плечі. Спалахнули, віялом бризнувши увсебіч, зірки в його голові. Він, мов стятий, упав під окоренок дерева, кров цебеніла йому з лівої скроні. Він плавав у водах напівпритомності, мабуть, з дев’яносто секунд. Потім спромігся знову підвестись на ноги. Стогін вирвався з нього, коли він спробував підняти ліву руку. Та не хотіла слухатися. Відчувалася вся занімілою й далекою. Тож він підняв праву й люто потер свою дико болючу голову.

Потім він згадав, чому йому трапилося стрімголов увігнатися у цей в’яз, і він роззирнувся довкола.

Он край Каналу – білий, як кістка, і прямий, як струна, в місячному світлі. Жодних ознак тієї істоти з Каналу… якщо там взагалі була якась істота. Він продовжував роззиратися, повільно обернувшись на повні триста шістдесят градусів. Бессі-парк був тихим і нерухомим, як чорно-біла фотокарточка. Плакучі верби простягнули до землі свої тоненькі понурі руки, і будь-що могло стояти, зіщулене й безумне, в їх укритті.

Едді вирушив уперед, намагаючись дивитися відразу повсюди. Його вивихнуте плече пульсувало болем в одностайному ритмі з серцебиттям.

«Еддіііі , – стогнав крізь дерева вітерець, – невже ти не хочеш мене бачити, Еддіііі?» Він відчув, як в’ялі пальці трупа пестять збоку йому шию. Він рвучко обернувся, змахнувши руками. Ноги в нього заплуталися і, вже падаючи, він побачив, що то всього лиш вербові пагони ворушаться під вітерцем.