Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Хоча жоден з них не згадає цього пізніше, у ту мить, коли помер Едвард Коркоран, усі вони поглянули вгору… немов почувши якийсь далекий крик.

У «Ньюз» були абсолютно праві щодо одного: річний табель Едварда дійсно був достатньо поганим, щоб змусити хлопця боятись повернутись додому й постати перед лицем вітчима. А ще його мати і старий багато скандалили цього місяця. Це ще дужче погіршувало справи. Коли вони вже досить бурхливо розпалялися, мати починала викрикувати багато здебільша сумбурних звинувачень. Вітчим спершу відповідав на них бурчанням, потім криками, щоб вона заткнулася, а зрештою розлюченим ревінням дикого кабана, який піймав собі в рило цілий сагайдак стріл дикобраза. Втім, Едді ніколи не бачив, щоб той кинувся на неї з кулаками. Едді гадав, що вітчим на таке не міг цілком наважитися. Раніше кулаки він приберігав для Дорсі й Едді, а тепер, коли Дорсі помер, Едді, окрім власної, отримував і братову частку.

Ці змагання з криків напливали й спливали циклічно. Найбільш звичними вони були наприкінці кожного місяця, коли приходили рахунки. Разок чи два, коли скандал сягав найгіршого рівня, міг зазирнути викликаний кимсь із сусідів полісмен, сказати їм, щоб понизили тон. Зазвичай цим і завершувалося. Мати ще була здатна показати копу середнього пальця, піддратовуючи, щоб той її забрав, але вітчим рідко казав щось супроти.

«Вітчим боїться копів», – думав Едді.

У такі періоди напруги Едді притаювався. Так мудріше. Якщо хтось так не вважає, хай би подивився, що трапилося з Дорсі. Деталей Едді не знав і не бажав їх знати, але мав власні припущення щодо Дорсі. Він гадав, що Дорсі опинився в поганому місці в поганий час: у гаражі в останній день місяця. Вони розповіли Едді, що Дорсі впав у гаражі з драбини. «Якби ж то я тільки раз казав йому, щоб тримався звідти подалі, я казав йому це шістдесят разів», – сказав його вітчим, але мати не дивилася на нього, тільки раз поглянула, випадково… і коли їхні очі зустрілися, Едді побачив у її очах крихітну іскру пацючого переляку, і йому це не сподобалося. Старий так і сидів собі далі мовчки за кухонним столом з квартою 298 298 Американська кварта рідини = 0,946 літра. «Райнголда», дивлячись у нікуди з-під своїх важко навислих брів. Едді тримався від нього подалі. Коли вітчим гримав, він був зазвичай – не завжди, але зазвичай – безпечним. От коли він замовкав, тоді ти мусив бути обережним.

Позаминулого вечора він кинув стілець на Едді, коли Едді підвівся, щоб глянути, що там, на іншому телеканалі – просто підчепив один з отих трубчастих алюмінієвих кухонних стільців і, майнувши ним собі через голову, жбурнув уперед. Той ударив Едді в зад і збив з ніг. Зад у нього все ще болів, але він розумів, що могло бути гірше: могло поцілити в голову.

А ще був вечір, коли старий раптом підвівся й розмазав по волоссю Едді цілу жменю картопляного пюре, без жодної на те причини. Одного дня в минулому вересні Едді прийшов зі школи та з власної глупоти дозволив сітчастим дверям грюкнути за собою, в той час як його вітчим був ліг здрімнути. Маклін вийшов зі спальні у своїх хвилястих сімейних трусах, волосся стирчить штопорами, щоки присивілі дводенною вікендовою щетиною, дихання присивіле двома днями вікендового пива. «Ну от, Едді, – сказав він, – мушу дати тобі ладу за те, що ти грюкнув тими йобаними дверима». У лексиконі Річа Макліна «дати ладу» слугувало евфемізмом для «збити тебе на лайно». Що він потім і зробив Едді. Едді знепритомнів, коли старий викинув його в сіни. Мати була прикрутила там низенько пару гачків для одягу, спеціально для нього з Дорсі, щоб вони вішали на них свої пальта. Ці гачки твердими сталевими пальцями буцнули Едді в крижі, от тоді він і впав у непам’ять. Прийшовши за десять хвилин до тями, він почув, як мати кричить, що вона доправить Едді у шпиталь і він її не зупинить.

– Після того, що трапилось з Дорсі? – відгукнувся його вітчим. – Ти бажаєш піти до в’язниці, жінко?

Це стало кінцем її балачок про шпиталь. Вона допомогла Едді дійти до його кімнати, де він ліг у ліжко, тремтячи, з укритим краплинами поту лобом. Протягом наступних трьох днів він єдино виходив зі своєї кімнати, тільки коли їх обох не було вдома. Тоді він, тихенько стогнучи, повільно кульгав до кухні й діставав з-під раковини віскі вітчима. Кілька дрібних ковточків притупляли біль. Біль загалом минувся на п’ятий день, але кров’ю він пісяв ще майже два тижні.

І того молотка в гаражі більше не було.