Олексій Волков - Виконавець

— Добрий день, — сказала вона, — я прийшла, — і при цьому ніякого натяку на усмішку.

Я запросив її до кафе, і ми сіли за столик, розміщений у кабінці. Це було зручно.

— Дякую, що прийшли, — сказав я, — що ви бажаєте?

Офіціантка підійшла на диво швидко.

— Мені лише кави, — попросила жінка.

Я замовив кави, бутерброди і морозиво — для неї. Записавши замовлення, офіціантка дала нам спокій.

— Мене звати Юрієм, — сказав я.

— Мене — Світланою, — відповіла вона. — Так у чому полягає ваша справа?

— Справа досить незвичайна, — почав я, — і якби це сталося не зі мною, а так, хтось розповів, то я, звичайно, ні за що б не повірив. Але, на превеликий жаль, усе це відбувається саме зі мною. Якщо не вдасться знайти виходу, то… Напевно, мій жах просто задушить мене.

Важко було уявити, як вона сприйме мою розповідь. До того ж мені, як чоловіку, було соромно плакатися жінці про власну безпорадність та переляк, але я наважився, і відступати було нікуди.

Моя розповідь зайняла не менш як півгодини. Як вона й просила, я не випустив жодної деталі, бо теж вважав, що будь-яка з них могла мати значення. Складалося враження, наче розповідаю чужим голосом і чужими інтонаціями, напевно, від хвилювання. Я розказував чужій людині, жінці, яку вперше бачив, про себе таке, що… Та ось, нарешті, я закінчив і тільки тепер наважився подивитися на неї. Обличчя Світлани зовсім не змінилося під час розповіді, лише стало більш задумливим. Вона довго мовчала, напевно, хвилин із десять, а потім промовила:

— Мені здається, я дещо розумію у ваших пригодах. Не знаю, наскільки вдасться вам допомогти, але спробую дещо порадити. І запам’ятайте — значною мірою все залежатиме від вас.

І я несподівано відчув надію. Це важко пояснити, адже нічого особливо обнадійливого для мене вона не сказала. Та її прості слова чомусь справили на мене таке враження! І я відчув, що хапаюся за неї, як за соломинку.

— Але що це таке? Чому воно відбувається зі мною? Як ви це пояснюєте? — я хотів усе відразу.

І лише тут Світлана вперше усміхнулася, але ледь помітно — самими губами.

— Не поспішайте так, — сказала вона, — на все свій час. Мені цікавий ваш випадок, і, здається, я дещо в ньому розумію. Але спочатку мені треба попрацювати з вами під гіпнозом. Після цього я спробую дещо пояснити. То як?

Я все більше й більше хвилювався, але намагався триматися. Хай там що, а я вирішив іти до кінця.

— Згоден, — сказав я, — що від мене вимагається?

— Нічого — слухати і підкорятися.

— А де ви це збираєтеся робити?

— Звичайно, не тут. Я живу недалеко, ходімо.

Вона могла не хвилюватися. Весь мій вигляд промовисто свідчив, що мені зараз не до жінок. І це — щира правда.

У квартирі було чисто, охайно. Старі меблі… Багато вазонів з квітами. Я взув запропоновані тапочки і сів у крісло. За хвилину з’явилася Світлана з лампою-нічником, поставила її на столик навпроти і сіла переді мною.

— А ви хто за фахом, що робите там, у себе? — запитала вона.

— Ловець привидів, — невесело пожартував я.

— А якщо серйозно?

— Метеоролог, начальник районної метеостанції.

— Ого! Досить екзотична професія. І якоюсь мірою споріднена з моєю, особливо щодо прибутків, — вона також спромоглася на сумний жарт. — Тому, щоб уникнути незручної ситуації в майбутньому, кажу вам наперед — плати з вас брати не буду. Тим паче, ваш випадок мені вкрай цікавий для дослідження, отже, в мене, з цього боку, є певний інтерес.

— Як скажете, — відповів я.

Вона щільно зашторила вікна і засвітила нічник, абажур повільно крутився і по ньому пропливали фігурки рибок. Після цього Світлана увімкнула над моєю головою лампу, м’який промінь якої падав на її обличчя.

— Дивіться на мене, — сказала вона, — не напружуйтеся, не хвилюйтесь. Думайте тільки про те, що я запитую.

Кілька запитань зовсім не стосувалися цього всього, а потім…

Потім я прокинувся. На стінах, вазонах лежали промені вранішнього сонця. І — тиша. Двері до кімнати були зачинені. Я — на розстеленому дивані. Поруч стояв стілець, на якому охайно складені штани, сорочка, джемпер, шкарпетки, так, як я ніколи в житті їх не складав. І ще одна зміна відбулася зі мною. Я став якийсь не такий. Не відчувалося внутрішньої напруги, що виснажувала мене впродовж цих днів. Спокійно пригадав, де я зараз і що сталося. Пригадав чорного пса, який не залишає слідів, і все інше, але вже не було в мені того відчаю, крижаного жаху, який доїдав мене останніми днями. Я підвівся з ліжка, вдягнувся. В усьому тілі відчувалася якась легкість і водночас млявість. Вийшов з кімнати. Світлана сиділа за столом на кухні в спортивному костюмі. На плиті грівся чайник.