Олексій Волков - Виконавець

Я подивився на годинник — пів на восьму. Зібрати все виявилося справою кількох хвилин, і я вперше за вісім днів вийшов на свіже морозяне повітря. Хоча, власне, морозець був невеликий, щось близько одного-двох градусів. Сніг зм’як і налипав на підошви. Я вирішив їхати до Прибалтики — ця ідея чомусь сподобалася мені найбільше.

Біс із ним! Хай собі той примарний пес лазить своїм лісом скільки хоче і шукає для розваги когось іншого.

На вулиці, крім мене, нікого не було, і я машинально озирнувся. Он воно що! Від жахливої думки похололо всередині. Кроків за сорок позаду рухалася чорна пляма. Найближчий ліхтар горів далеко, але я її побачив. Усе моє нутро обірвалося і впало не знати куди. Це був він. Він прийшов сюди, за мною. Тільки за мною. Адже позавчора була неділя, а я пропустив полювання. Тому він і з’явився тут. І мене охопив відчай. Хотілося стиснути кулаки і закричати від безсилля та жаху. Я нічого не міг удіяти, нікуди сховатися від нього. З якоїсь прикрої невідомої причини йому потрібен був я, тільки я, той, що зараз ішов і мало не плакав від безсилої люті та відчаю. Більше нічого мені не залишалося. Я знав, що тепер нікуди не поїду. Куди б і на який термін я не відбув, він чекатиме на мене тут. Виходу не існувало.

Я зупинився. Тепер ліхтар горів поруч, і пса було добре видно на краю дороги біля кювету під похиленим парканом. Він стояв, опустивши голову, і чекав. «Чого ж ти чекаєш?» — думав я, вгамовуючи свої почуття, які наче хотіли роздерти мене на шматки. Ноги тремтіли, думки заклякли. Раптом на сусідній вулиці почулись голоси — чоловік та жінка. Вони швидко наближалися, щось жваво обговорюючи. Я мимоволі глянув туди. Зараз вони вийдуть з-за повороту, ну! Я озирнувся на нього. Під парканом уже нікого не було. Він утік, точніше зник. Тепер його не було ніде. Чоловік та жінка вийшли на вулицю і пройшли повз мене, здивовано зиркаючи та оглядаючись на мою застиглу під ліхтарем постать.

Наступний день я провів у місті. Ніч минула практично без сну. Я відчував, що він десь там, у темряві. З якоїсь причини він повинен завжди бути поблизу мене. Чи стримають його стіни? Світла я не гасив. Жахлива ніч…

Мені вдалося не впасти у розпач, розуміючи, що це може занапастити. Я повинен був знайти якийсь вихід з цієї неймовірної ситуації. Та разом з тим я не вірив у себе. Усвідомлювати свою безпорадність виявилося жахливим відчуттям. Я наче був у літаку, що залишився без пілота, або серйозно хворим, який залишився без лікаря, мене переслідував жахливий привид, і я не знав, звідки він узявся і чого від мене хоче. Думки про логічне завершення напрошувалися самі по собі. Я — приречений. Мені терміново потрібен пілот, мені терміново потрібен лікар, терміново потрібен… Хто? Хто міг на цьому розумітися? Чаклун? Маг? Екстрасенс? Де його взяти? Яка нісенітниця! Словом, фахівець у сфері аномальних явищ. Я згадував і згадував замітки, статті з газет і журналів, які іноді потрапляли мені на очі. Напевно, з них я не дістав би для себе найменшої користі, навіть якби перегорнув усі газетні підшивки в обласній бібліотеці. Хоча, власне, цей метод я випробував також. Але все було марно. Я повертався ні з чим. Але там, у місті, залишилася маленька, наче полум’я свічки, надія. Людину має завжди зігрівати якась надія, інакше не буде задля чого жити.

Ця ідея прийшла несподівано. Там же, у бібліотеці, я написав оголошення такого змісту:

Терміново потрібна людина, яка може надати консультативну допомогу з питань аномальних явищ. Оплату гарантовано.

Тел. 98-65-04.

Запитати Юрія

Шість оголошень я розклеїв у найпривабливіших, як на мене, місцях і два замовив в обласних газетах. А тепер я мусив повертатись. Назад, до нього. В темряву та самотність, де він чекав на мене, безжалісний і неминучий, мов смерть. Сумна перспектива…

Та, попри все, я таки наполегливо шукав вихід. Хай би де доводилося бути і що робити, мій мозок уперто працював в одному напрямі. Напевно, в мене, як і притаманно живій істоті, почав підсвідомо домінувати інстинкт самозбереження, який, немов зелений паросток крізь асфальт, пробивав собі дорогу крізь жах, безсилля та відчай. І я проробляв інші варіанти розшуку компетентної людини. Проста логіка підказувала мені: якщо вже таке трапляється, то серед мільйонів людей я не можу бути єдиним, хто зіткнувся з чимось подібним. Такі люди повинні бути ще. Не виключено, що їх навіть більше, ніж може здатися. А можливо, дехто з них знає, як поводитися в таких ситуаціях, як захистити себе. Та де їх знайти?