Тесс Ґеррітсен - Грішна

Коли Мора вдивлялась у ці обличчя, їй стало моторошно від тієї слабкості, яку вона в них побачила. Це були не ті суворі, владні образи, які вона пам’ятала з дитинства. Вони дивилися спантеличено, шукали в ній відповідей щодо цієї трагедії. Їй було ніяково від цього нового статусу – так ніяковіє дитина, коли, виростаючи, вперше усвідомлює, що помінялася ролями з батьками.

Ріццолі запитала:

– Хтось може підказати, де детектив Фрост?

Відповіла змучена на вигляд жінка, яка щойно вийшла з сусідньої кухні з тацею чистих чашок і блюдечок. Вона була вбрана у вицвілий синій светр із масними плямами, крізь бульбашки та воду на лівій руці сяяв крихітний діамант. Мора подумала, що це не черниця – радше її найняли доглядати за цим як ніколи немічним товариством.

– Він досі розмовляє з абатисою, – сказала жінка. Вона кивнула на двері, на зморщене, насуплене чоло впало пасмо темно-русявого волосся. – Її кабінет далі по коридору.

Ріццолі кивнула.

– Я знаю дорогу.

Жінки вийшли з різко освітленої кімнати, пішли коридором. Мора відчула протяг, шепіт холодного повітря – наче повз неї пройшов привид. Вона не вірила в життя після смерті, але, йдучи слідами тих, хто нещодавно помер, іноді питала себе, чи не залишив їхній кінець свого відбитку, слабкого сплеску енергії, який могли відчути ті, хто йдуть за ними.

Детектив постукала у двері абатиси, тремтливий голос відповів:

– Заходьте.

Увійшовши в кімнату, Мора відчула подібний до витончених парфумів аромат кави. Побачила темні дерев’яні панелі та просте розп’яття на стіні над дубовим столом. За столом сиділа згорблена стара черниця. Окуляри перетворювали її очі на величезні блакитні озера. Вона здавалася такою ж старою, як її немічні сестри, які сиділи за столом, і окуляри були такі важкі, наче тягнули її донизу, обличчям у стіл. Та очі, що дивилися крізь ті товсті скельця, були живі й світилися розумом.

Баррі Фрост, напарник Ріццолі, поставив чашку на стіл і ввічливо підвівся. Фрост був схожий на абстрактного молодшого брата: єдиний коп у відділі розслідування вбивств, який міг повестися в кімнаті для допитів так, що підозрювані вірили, що він – їхній найкращий друг. А також єдиний коп у відділі, який був не проти працювати в парі з вибуховою Ріццолі, яка навіть зараз похмуро зиркала на його каву, безсумнівно, відзначивши для себе, що, поки вона тремтіла від холоду в каплиці, її напарник затишно розсівся у цій теплій кімнаті.

– Матінко настоятелько, – мовив Фрост, – це докторка Айлс із лабораторії судово-медичної експертизи. Док, це матінка Мері Климент.

Мора потиснула абатисі руку. Вона була скрючена, шкіра натягнута на кістках, мов сухий папір. Мора помітила, що з-під чорного рукава визирає бежевий край. То он як черниці витримували життя в цій холодній будівлі: під вовняним убранням у абатиси ховалася довга тепла білизна.

Крізь товсті скельця окулярів на Мору дивилися спотворені блакитні очі.

– Лабораторія судово-медичної експертизи? Це значить, що ви лікарка?

– Так. Патологоанатом.

– Вивчаєте причини смерті?

– Саме так.

Абатиса замовкла, немовби збиралася з мужністю для наступного запитання.

– Ви вже були в каплиці? Бачили…

Мора кивнула. Вона хотіла обірвати запитання, що мало йти слідом, але була неспроможна на грубощі стосовно черниці. Навіть у віці сорока років чорні ряси змушували її нервуватися.

– Чи вона… – Її голос згас до шепоту. – Чи сестра Камілла сильно страждала?

– Боюся, відповіді на це ми поки не маємо. Це буде відомо лише після… огляду.

Мора мала на увазі – після розтину, але це слово здавалося надто холодним, надто клінічним для слуху матінки Мері Климент. Та й вона не хотіла відкривати жахливу правду – те, що насправді чудово уявляла, що сталося з Каміллою. Хтось напав на молоду жінку в каплиці. Хтось переслідував її, коли вона нажахано бігла до вівтаря, зірвав з неї білий серпанок послушниці. Коли удари трощили її череп, коли її кров бризкала на лави, вона все одно рухалася вперед, аж поки не впала на коліна до його ніг, переможена. Навіть тоді нападник не зупинився. Навіть тоді продовжував бити її по голові, наче розбивав яйце.

Уникаючи допитливих очей настоятельки, Мора кинула короткий погляд на дерев’яне розп’яття на стіні за столом, але зустріч із цим владним символом не була простіша.

Утрутилася Ріццолі:

– Ми ще не бачили їхніх кімнат.

Як завжди, йшлося їй всього-на-всього про справи, всього-на-всього про те, що слід робити далі.