Тесс Ґеррітсен - Грішна

Вона почула рипіння й відчула подих руху, наче чиюсь присутність у кімнаті. Волосинки на шиї раптом стали дибки, вона засміялася:

– Боже, Джейн, не підкрадайтеся так…

Голос згас на середині речення.

Там нікого не було.

Мить Мора не ворушилася, не дихала – просто дивилася на порожнє місце. Пусте повітря, полірована підлога. «Привид» – перша ірраціональна думка, перш ніж логіка повернула собі контроль. Старі дошки в підлозі часто риплять, опалювальні труби стогнуть. То не були кроки, а просто дошки стискалися від холоду. Є цілком розсудливе пояснення того, чому їй здалося, що в кімнаті хтось є.

Однак вона досі відчувала присутність, наче хтось спостерігав за нею.

Тепер волосся на руках теж стало дибки, кожен нерв підняв тривогу. Щось пробіглося над головою, наче пазурі стукали об дерево. Погляд Мори метнувся до стелі. «Тварина? Вона біжить геть від мене».

Вона вийшла з кімнати. Звуки згори майже тонули в панічному стукотінні серця. Але ось – звук віддаляється!

Гуп-гуп-гуп.

Мора побігла за звуком, не зводячи очей зі стелі, так швидко, що мало не стикнулася з Ріццолі, яка щойно вийшла з ванної кімнати.

– Гей, що за поспіх? – запитала детектив.

– Тссс! – Мора вказала на темні балки стелі.

– Що?

– Слухайте.

Вони зачекали, напружено прислухаючись, чи не пролунає новий звук. Та крім калатання власного серця Мора чула лиш тишу.

– Може, ви чули воду в трубах, – припустила Ріццолі. – Я саме змивала.

– То були не труби.

– Що ж тоді ви чули?

Судмедекспертка різко підвела очі до старовинних балок, що йшли вздовж стелі.

– Ось.

Знову дряпання, в дальньому кінці коридору.

Ріццолі подивилася вгору.

– Що це, в біса, таке? Пацюки?

– Ні, – прошепотіла Мора. – Хоч що б це було, воно більше за пацюка.

Вона тихо рушила до місця, звідки пролунав звук, детектив – одразу за нею.

Без попередження щось затарабанило по стелі, рухаючись у той бік, звідки вони прийшли.

– Прямує до іншого крила! – озвалася Ріццолі.

Вона першою побігла вперед, разом вони ввірвались у двері в кінці коридору, Ріццолі клацнула вимикачем. Вони дивилися на порожній коридор. Тут було прохолодно, повітря було сперте й вологе. Крізь відчинені двері було видно закинуті кімнати й моторошні, мов привиди, обриси накритих меблів.

Хай би що втікало до цього крила, нині воно мовчало, нічим не видаючи свого місцезнаходження.

– Ваша команда обшукала це крило? – запитала Мора.

– Ми проглянули всі кімнати.

– А що нагорі? Над цією стелею?

– Просто горище.

– Що ж, горищем щось бігає, – тихо промовила Мора. – І воно достатньо розумне, щоби збагнути, що ми за ним женемося.

Мора й Ріццолі сиділи, зіщулившись, на верхній галереї каплиці, розглядаючи панель червоного дерева, яка, за словами матінки Мері Климент, вела до горища будівлі. Детектив м’яко штовхнула панель – вона безгучно відкрилася, і жінки пильно вдивлялись у темряву за нею, дослухаючись до звуків. Їхніх облич торкнувся теплий подих. Технічний поверх вловлював тепле повітря, що піднімалося вгору, і вони відчували, як воно ллється в отвір.

Ріццолі посвітила туди ліхтариком. Вони побачили масивне дерево й матовий рожевий колір нещодавно встановленого утеплювача. Підлогою зміїлися електричні дроти.

Джейн перша ступила в отвір. Мора ввімкнула свій ліхтарик і рушила за нею. Там було надто низько, щоб вона могла випростатися на весь зріст, – довелося згинати голову, уникаючи дубових балок по всій стелі. Світло ліхтарів падало широкими арками, вирізало в темряві коло. За цим колом були невидимі, темні землі. Вона відчула, як прискорилося її дихання. Низька стеля й затхле повітря змусили її почуватися похованою заживо.

Вона мало не підстрибнула, відчувши, як щось торкнулось її руки. Ріццолі без жодного слова показала праворуч.

Дерево порипувало під вагою жінок, коли Джейн вела їх крізь тіні.

– Стривайте, – прошепотіла Мора. – Хіба не треба викликати підкріплення?

– Навіщо?

– Для того, що тут ховається.

– Я не кликатиму підкріплення, якщо ми тут усього лиш вистежуємо єнота… – Детектив зупинилася, повела ліхтариком ліворуч, тоді праворуч. – Гадаю, зараз ми над західним крилом, стає тепліше. Вимкніть ліхтарика.

– Що?

– Вимкніть. Хочу дещо перевірити.

Мора нерішуче вимкнула світло. Ріццолі теж.

У раптовій чорноті Мора відчула сильну пульсацію у своїх венах. «Ми не бачимо, що нас оточує. Що може наближатися до нас». Вона кліпнула, намагаючись змусити очі призвичаїтися до темряви. А тоді помітила світло: крізь тріщини в підлозі пробивалися вузькі смужки, іноді ширші – там, де дошки розійшлися чи отвори на місці сучків розширилися від сухого зимового повітря.