Ярослав Трінчук - Заручники містерії та абсурду

Оплески вивели його з задуми. Оглянувся, а навколо щасливі усміхнені обличчя товаришів. Він посміхнувся теж, спіймав погляд віолончелістки Тетяни і йому стало легко, легко…

Потім усе стихло і після невеликої паузи ведуча об’явила квартет одинадцятий фа-мінор Бетховена.

А це уже щось зовсім інше.

Болісна тривога, відчайдушний протест, запекла воля до подолання вироку примхливої долі, далекий відгомін утраченої надії на щастя і люта жага самоствердження. Він таке відчуває, коли рве літаком небо і бере вертикаль. Правда, у літаку шалене перевантаження і думати над тим сили нема, тут – розкріпачення розхристаного почуття, розкіш усвідомлення волі і незнаний досі щем. Щось так, наче згадав про утрачений рай. Це слово – рай – є дорогим для нього з дитинства. Мати, коли вони бували у Криму, говорила, що це рай земний. Йому так здавалося, коли батько підкидав його високо-високо. Було страшно і хотілося ще. Рай – це коли тобі страшно і радісно водночас. Пояснити, що з ним робиться зараз, він не може. Та й не потрібно. Йому добре – і цього досить. Він жде чогось. Він підозріває, що це щось велике, змістовне, не знане ним досі.

Раптом думка обпалила мозок – свобода. Він ніколи не задумувався над цим словом. Свобода? Ну й що? Від кого і від чого свобода? Хто ще може мати більше свободи за мене, особливо, коли я у небі. Та весь всесвіт мій! Безвідносно до того, що там у ньому коїться. Але слово «свобода» підказує, що є щось більше. Щось більше навіть за життя. Бо життя – це я. Я! Але що я без Неї?

Смички плавали струнами, пальці творили над ними якийсь незбагненний танок, очі дівчат світилися… любов’ю. Свобода – це любов! Ось що він зрозумів на цьому концерті. Свобода у небі – це розкіш, свобода і кохання – це рай. Хоча, це його припущення. Він бо нічого такого ще не відчував. Смички творили свободу, і він, здається, зрозумів, для чого музика.

Оплески знову перервали його думки.

– Ну, як? – спитав Ростислав Модестович, коли вони в антракті вийшли у фойє.

– Знаєте, а на мене все це справило враження.

– Музика, чи дівчата?

– І те, і те. Правда, не можу сказати, що більше.

– Талановиті музиканти, талановиті, – зітхнув Ростислав Модестович. – Шкода, що у нас нема можливості частіше слухати їх.

– Шкода, – погодився Олександр.

Вони походили трохи, перекинулись словечком-другим з товаришами, послухали кілька анекдотів і зайшли до зали.

Через хвилину-другу вийшли музиканти і ведуча об’явила друге відділення концерту. Виконували квартет мі-бемоль-мажор. Дванадцятий.

Найяскравіше враження від відкриття світу буває у дитинстві. Блискавка, дощ, іній, підсніжник, заєць; усе, що побачене, почуте вперше, чого злякався, що визвало захоплення, здивування – усе наповнене чарами, надприродними властивостями, усе викликає подив, іноді – благоговіння. Сьогодні такий подив викликали оті дівчиська. Олександр не думав, що скрипки можуть так полонити. Ніколи. А тут… забув навіть про небо. Раптом його осінила думка: музика – то світ, де можна сховатись. Спочатку це його вразило, адже йому не потрібно ховатися – світ для нього лояльний. Більше – світ його шанує, поважає, цінить його талант і дає можливість реалізуватися. А все одно йому хочеться втекти кудись. Тепер він переконаний: світ, де можна сховатись, це – музика. Ота, що звучить сьогодні. Яку виконують ті незграбні, безбарвні приїжджі дівчата. А вони – оті незграбні і безбарвні – міняють його, першокласного пілота, міняють його внутрішній світ.

Уява Олександра вимальовує собі легкий прозорий храм. Тут вітатимуть героїв. Тут живе надія, тут буде проголошена Істина. Тут спокій, маєстат, відкриті серця шляхетних душ. Тут можна зрозуміти велич створеного світу і сховатися від заляпаної дійсності. Про щось таке, здається, мріяв собі у дитинстві. І не сподівався, що мрії реалізуються таким чином. Ні, ні, слава і гроші у нього є. Друзі – теж. Але чого ця музика бентежить так? Ось храм вкривається прозорою блакиттю, а його грані окреслюють прямі, як натягнуті струни, золоті лінії. У глибині храму стоїть жрець, жертовник, а на жертовнику він бачить… себе. Олександр здригнувся і став дивитися на музиканток. Обличчя їхні серйозні, зосереджені, рухи впевнені, вони насолоджуються гармонією, і ніби слухають своє виконання з… того світу. Таке порівняння здавалося Олександрові кумедним, і він посміхнувся. Трішки, трішки. Лише у вусики – і на якусь долю секунди його погляд зустрівся з поглядом Тетяни.