Ярослав Трінчук - Заручники містерії та абсурду

– Прошу сідати, – запросив Ростислав Модестович, і дівчата сіли.

Офіціант уточнив замовлення. Згодом приніс шампанське і закуски. Олександр придивлявся крадькома до артисток. Дівчата як дівчата. Трохи худі, прості зачіски, одягнені більше ніж скромно. Одна Тетяна виділялася. Повненька, кофточка акуратно окреслює груди. Подумав, що вона навмисне одягнула її затісну, аби підкреслити свої принади. Якщо дівчина і справді зробила так, то вийшло у неї грамотно. Вони, бестії, уміють звабити бідного чоловіка. Але він не ликом шитий. Школу таку уже пройшов. Хоча… все одно приємно.

Дівчата пригубили вино, сказали, що воно добре, але пити не стали.

– З вином ми хіба що повечеряємо. Але уже після концерту, – сказала Тетяна.

– І що гратимете? – спитав Олександр.

– Твори Бетховена, – відповіла Марія. – Ви знаєте, що воно таке? – і прищурила лукаво очі.

– Та-та-та-та, – проспівав Олександр перші такти П’ятої симфонії. – Оце і все, що я знаю про Бетховена, – і так само прищурив очі.

– Дуже багато, – підсумувала Тетяна.

Дівчата засміялися.

– Ще знаю, що він чи то недобачав, чи недочував.

– О! Так у вас прямо таки енциклопедичні пізнання, – сказала серйозно Марія.

– І мав скверний характер. – Олександрові захотілося раптом нав’язати дівчатам отаку жартівливу гру, і дівчата прийняли.

– Особливо коли з’їдав такий обід, який нам подали тут, – зауважила Тетяна.

– Дівчатка, – Ростислав Модестович на знак визнання провини склав на грудях руки, – я компенсую недоліки страв цього ресторану – вони однакові від Курил до Мурманська, бо рецепти складають у Москві – вечеряти будемо у мене. Гарантую вишуканий смак.

– Ви ще й готувати вмієте?! – перелякалась Ольга, і всі знову засміялись.

– Признаюся, – Ростислав Модестович опустив очі і сказав це так ніби нашкодив десь щось, – Умію. Та вечерю готуватиму не я. Це зробить моя дружина.

– Розмова стає змістовнішою, – Таня поклала виделку на тарілку, – то, може, не станемо доїдати тут?

– Доїмо. Інакше грати не зможемо. – Ольга серйозно взялася за страву.

– Тоді льотчики вважатимуть нас слабкими, – додала Марія.

– І не гарними, – посміхнулася Таня.

– Хто так подумає, той стане моїм ворогом! – патетично вигукнув Олександр, а дівчата глянули одна на одну і схвально кивнули.

Так, жартуючи, вони і не замітили, як пройшов час. Отямився майор, побачивши у дверях старшину.

– Ну, дорогі музиканти, – сказав, – карету подано. Їдемо до клубу, у вас ще є час для репетиції.

Вони сіли у чистенький – Таня на це звернула увагу – автобус і поїхали до військового клубу.

Попрощавшись з дівчатами, Олександр покликав до себе старшину.

– Поїдь у селище, – сказав, – і достань мені чотири гарних букети квітів.

– Зроблю, – козирнув старшина.

– Тільки щоб обманув не більше як на п’ять рублів.

– Хе-хе-хе. Ви жартун, товаришу капітан.

– Іди, іди. Ніби я тебе, пройдисвіта, не знаю.

– Слухаю.

Коли по-правді, то Олександр чи не вперше в житті чекав вечора з нетерпінням. Як закоханий юнак. А коли ввечері дівчата вийшли на сцену, він їх не впізнав. Їхня повільна урочиста, багатозначна хода, довгі сукні кольору спілої вишні; строгі, без лишніх прикрас, але дорогі і добре скроєні – на цьому він трохи розумівся – справляли таки враження. Повільно – як на трон – вони сіли на стільці, і ведуча після того, як представила артистів об’явила:

– Бетховен. Квартет номер десять ми-бемоль-мажор.

Олександр ставився до музики якось зверхньо. І не тільки до музики. До літератури, малярства, архітектури. Він вважав, що архітектор, який не враховує простір і ландшафт – а цього не враховував ніхто з архітекторів від Курил до Мурманська – є ворог усього живого. Він вважав, що не можна писати про те, що у житті, бо в житті змістовніше, був переконаний: не може бути нічого кращого як погляд на землю згори. Жоден художник не здатен зобразити землю так, як він її бачить з неба. «Якщо у картині присутня внутрішня енергія, талант, експресія, філософія, радість чи горе, то зверху я спостерігаю за творінням Самого Бога, – сказав другові після відвідин однієї виставки. – Для мене краса, внутрішня енергія, філософія і, якщо хочете, радість і горе – це форма літака. Літак – ось геніальний витвір мистецтва. І злітає він тільки тому, що прекрасний». Так, Олександр не любив літературу, музику й малярство. І не приховував цього. Але те, що він почув сьогодні, вражало. Більше – перевернуло щось всередині, змусило свідомість збунтуватися і усвідомити: досі він нічого не зрозумів. Нічого, окрім цифр, формул, приборів. Та ще вмів добре керувати машинами. А ці дівчата нав’язують щось таке, що зрозуміти важко і від чого відмовитися трудно. Спочатку йому здалося, що композитор, який написав так, мав бути дуже самітнім. Один на весь усесвіт. Один зі своїм розумінням створеного, один, хто розгадав велику таємницю і прагне поділитися з ближнім, а ближній над ним насміхається. Навіть знущається… Олександр розуміє, що музика гарна, також розуміє, що у ній не тільки радість – вона ще переповнена болем, невимовною тугою і просвітленням, та несе в собі якусь незрозумілу надію. Він уже шкодував, що пішов на концерт, водночас був щасливим, хоча таким самотнім як сьогодні досі не відчував себе. Дарма що він тисячами ниток прив’язаний до цієї землі, до сотень людей, до якоїсь незрозумілої функції; дарма, що всі його дії, думки, вчинки, навіть рухи не є самостійними, а дійства, які виконуються з його допомогою, є не тільки незрозумілим, а, здається, навіть безглуздим, він розумів себе у масі, у натовпі. Сьогодні відчув себе самітником. І здивувався. А музика несподівано відкрила йому таємницю. Таємницю, про існування якої він і не здогадувався. Виявляється, існує інший, незнаний досі і якийсь незбагненно дивний світ. Очевидно, світ складний, проте, його знають і розуміють оті дівчиська, що так натхненно грають на якихось дерев’янках. Йому важко збагнути, що таке скрипка, що таке віолончель, але вони розтерзали йому душу. Швидше б у небо…